Оксана Володимирівна Коваль щодня жила з болем у серці, ніби навіжений вітер, що ніколи не стихає. У 1979 році, ще дуже молодою, вона втратила своїх доньок-близнят, коли їм ледве виповнилося вісім місяців. Дівчат забрали з державної клініки в Україні та віддали на усиновлення незаконно. Оксана ніколи не переставала думати про них: де вони, чи живуть досі, чи згадують її хоча б іноді. Роками вона шукала їх у лікарнях, військових архівах, церковних книгах, серед паперів, що нагадували глухі камяні печери, які не віддавали нічого назад.
Можливо, одного дня я їх знайду, навіть якщо вони лише тіні у моїй памяті, шепотіла вона. У снах я завжди кличу їх.
Минали роки мовчання, втрачених листів, зниклих слідів. А потім як промінь світла у темряві знайшовся банк ДНК у США, який допомагав воззєднувати розділені родини. Оксана надіслала свої зразки, чекала повідомлень, перевіряла пошту з тремтячими руками. Це був довгий шлях, де надія змінювалася страхом, що доньок вже немає.
Коли того дня їй подзвонили, серце затріпотіло. «Ми знайшли їх», сказали їй. Її близнята були в Італії. Вони жили в іншій родині, виросли далеко від неї, з іншими іменами, мовою, звичаями. Але всередині них бився щось від неї.
Мамо почула вона голос однієї з них по телефону, переривчастий, наче зранений.
Оксана затримала подих.
Це я, прошепотіла вона, а очі вже були повні сліз.
Зустріч готувалася обережно. Без урочистостей, без камер лише бажання побачити їх живими. Коли вони прилетіли, близнята вийшли з літака з легким багажем, але з важким вантажем минулих років. Їхні очі шукали щось у повітрі; погляди блукали, доки не знайшли те, що зберігалось у памяті.
Мамо, сказала одна з них, Ярина, простягаючи руки.
Дівчатка, тепер уже жінки, кинулися в обійми, що подолали 45 років розлуки. Це було зіткнення тиші, голосів, перекритих емоціями. Оксана обійняла їх, відчуваючи їхні тіла поруч, серця тих, кого любила, не бачачи, плакала за ними без відповіді, мріяла без впевненості.
Немає слів, щоб описати це, схлипувала вона. Я чекала цього обійму все життя.
Близнята, зі сльозами та сміхом, що перепліталися, відповідали:
Ми ніколи не переставали уявляти тебе, казала Софія. Шукали тебе в піснях, старих фотографіях, історіях, де про тебе не розповідали.
Нам брехали, що тебе немає, що ти нас не хотіла, додала Ярина, голос її тремтів. Але твоя усмішка зараз змиває все.
Разом вони йшли через зал аеропорту, робили фото, ніби намагалися зупинити час. Потім, вдома, під мяким світлом, їли, розмовляли, сміялися вперше без тієї відстані, що їх розділяла. Оксана слухала оповіді про дитинство, якого не знала: історії з чужими іменами, краєвидами, які не впізнавала, мовами, яких не розуміла. Близнята дізналися правду: що сталося в клініці, хто був причетний, які таємниці приховували офіційні папери.
Дякую, що боро
