Наталка Іваненко кожного дня жила з болем у серці, немов навіжений вітер, що ніколи не вщухає. У 1979 році, ще дуже молодою, вона втратила своїх доньок-близнючок, коли їм ледве виповнилося вісім місяців. Дівчат забрали з державної клініки в Україні та незаконно віддали на усиновлення. Наталка ніколи не переставала думати про них: де вони, чи живуть, чи хоча б раз згадали її. Роками вона шукала їх у лікарнях, військових архівах, церковних книгах, серед паперів, що наче камяні печери нічого не повертали.
«Може, одного дня я їх знайду, навіть якщо вони вже лише тіні спогадів», шепотіла вона сама до себе. «Уві сні я завжди кличу їх імена».
Минали роки мовчання, ніби загублені листи, невідомі сліди. Одного разу вона дізналася про ДНК-банк у Польщі, який допомагає воззєднувати розєднані родини. Це був слабкий промінь надії. Наталка відправила свої зразки, чекала повідомлень, перевіряла пошту з тремтячими руками. Довгі місяці коливалися між надією та страхом, що її доньок вже немає.
Коли того дня їй подзвонили, серце забилося нерівно. «Ми знайшли їх», сказали їй. Її близнючки були в Німеччині. Вони жили в іншій родині, виросли далеко від неї, з іншими іменами, іншою мовою, іншими звичками. Але десь глибоко всередині вони носили частку її.
«Мамо» почула вона голос однієї з них по телефону, перерваний від хвилювання.
Наталка затримала подих.
«Це я», прошепотіла вона, і очі наповнилися сльозами.
Зустріч готували обережно. Без урочистостей, без камер лише бажання побачити їх живими. Коли вони прилетіли, дівчата вийшли з літака з легким багажем, але з тягарем минулих років. Їхні очі шукали щось у повітрі, а погляди блукали, доки не зупинилися на тому, що память ледве втримувала.
«Мамо», промовила одна з них, Оленка, простягаючи руки.
Дівчатка, тепер уже дорослі жінки, кинулися в обійми, які знищили 45 років розлуки. То було зіткнення мовчання, голосів, перехвильованих емоціями. Наталка обійняла їх, відчуваючи їхні тіла поруч, серця тих, кого вона любила, не бачачи, плакала за ними без розради, мріяла без впевненості.
«Немає слів» схлипнула Наталка. «Я чекала цього обійму все життя».
Близнючки, зі сльозами та сміхом, відповіли:
«Ми завжди уявляли тебе, сказала Марянка. Шукали тебе в піснях, старих фото, історіях, де про тебе не говорили».
«Нам брехали, що тебе немає, що ти нас не хотіла, додала Оленка, голос її тремтів. Але твоя усмішка зараз змиває все».
Разом вони йшли через аеропорт, роблячи фотографії, немов просячи час не стирати ці моменти. Потім удома, під мяким світлом, вони їли, розмовляли, сміялися вперше без тієї дистанції, що їх розділяла. Наталка слухала розповіді про дитинство, якого вона не знала: історії з незнайомими іменами, краєвидами, які не могла впізнати, мовами, яких не розуміла. Доньки дізналися правду: що сталося в клініці, хто був причетний, які таємниці приховували офіційні папери.
«Дякую, що не здалася, промовила одна з них, торкаючись матері по обличчю. Дякую, що боро
