**Щоденник Оксани Коваль**
Я відчула, як щоки мені спалахнули, а серце стиснулося. Гомін сміху, телефони, підняті вгору, погляди клієнтів, приковані до мене усе злилося в один гіркий туман. Хотілося кинути все, вийти з магазину й ніколи не повертатися. Але щось вперта гордість, яка ще лишилася, тримало мене на пластиковому стільці, з тремтливими руками на клавіатурі каси.
Ну що, будемо стояти до завтра? гримкнув чоловік із черги, нервово тупцюючи ногою.
Я знову спробувала перезавантажити касу, але безрезультатно. І раптом із натовпу лунає спокійний, але рішучий голос:
Спокійно! сказав літній чоловік у простому одязі, з полотняною торбою в руках. Це не провина пані Оксани. Якщо вам так поспішає, йдіть до іншої каси.
По черзі пробіг шепіт. Щось у його тоні мало вагу. Телефони поступово опустилися, сміх затих.
Саме так! підхопила жінка. Я роками ходжу сюди, і Оксана єдина, хто завжди вітається та посміхається, навіть коли втомлена. А ви, дівчата, тільки хихикаєте та знімаєте!
Соломія, яка й почала це все, злегка почервоніла, але гордовито відвернулася.
Я прикусила губу. Не чекала такої підтримки. Повільно підвелася зі стільця, відчуваючи, як тремтять коліна, і тихо, але твердо сказала:
Вибачте за затримку. Зараз викличу техніка.
У цю мить зявився директор. Високий, із телефоном у руці, він холодно оглядав ситуацію.
Що тут відбувається? коротко запитав.
Каса зависла, шефе! зі штучною посмішкою відповіла Соломія. Та ж не вперше
Але клієнти в черзі одразу обурилися:
Брехня! вигукнув хтось. У Оксани завжди все працює!
Ви, молоденькі, тільки дурні жарти жартуєте! додала інша.
Директор завмер. Не чекав, що публіка стане на бік касирки.
Шефе, ми бачили, як вони витягали касу з розетки! сказала літня жінка. Я кожен день тут!
Повітря наповнилося схвальними голосами.
Соломія та інші дівчата заплуталися в поясненнях. Але правда вже витала в повітрі, ясна як день.
Я, зі сльозами на очах, хотіла щось сказати, але директор підняв руку.
Досить. Він подивився на молодих продавчинь. Завтра вас тут не буде.
По черзі пройшов шепіт. Деякі почали аплодувати. Соломія вийшла, грюкнувши дверима, за нею інші.
Я залишилася нерухомою, з руками на касі, не вірячи в те, що сталося.
А ви, пані Оксано, сказав директор, намагаючись зробити голос мякшим, залишаєтеся. І з цього місяця отримаєте невелику підвищену зарплатню. Ви заслуговуєте.
Я дивилася на нього без слів. Усередині щось тануло. Роки принижень, мовчання, терпіння і ось, несподівано, звичайні клієнти принесли їй правду, на
