**Щоденник Марії Іванівни**
«Маріє, швидше! Я щойно в крамниці бачив твою невістку. Вона купувала отруту для щурів. Цілих дві упаковки! Каже, миші завелись. Але ж я знаю у тебе немає жодних мишей!»
У мене підкосились ноги. От і наважилась будинок собі забрати
«Барончику, друже мій» зітхнула я, виходячи на двір із мискою каші. «Ось ми й залишились з тобою самі на цьому світі».
Пес підвів морду, вдячно лизнув мені руку й почав їсти. Мені вже шістдесят пять, але виглядаю молодше міцна, статна, з акуратним сивим волоссям.
Тільки очі видавали біль у них застигла така туга, що й дивитися було важко.
Півроку тому мій Євген загинув на мотоциклі. Купив собі «залізного коня» до сорокаріччя, казав мрія з дитинства. Я відмовляла, але хіба син послухає? А через місяць дзвінок із лікарні. Не впорався на повороті.
Після похорону Олена забрала Івасика й поїхала до своїх батьків у Київ. Спершу дзвонила, давала поговорити з онуком, потім все рідше.
Я намагалася домовитись про зустрічі за законом мала право бачити онука. Але Олена то хворобу згадувала, то зайнятість.
Потім взагалі змінила номер. Я поїхала за адресою сусіди сказали, що вона з батьками продала квартиру й переїхала. Куди ніхто не знав.
«Гей, Маріє!» почулось через тин. «Жива ще?»
Це був сусід Іван Сергійович, бадьорий семидесятирічний вдівець. Ми з ним дружили родинами ще з часів мого чоловіка. Після його смерті Іван опікувався мною.
«Жива, Іване, куди я дінусь», усміхнулась я. «Заходь, чаю попємо».
«Коли мені чаюва́ти, махнув він рукою. Їду до міста, в аптеку та за продуктами. Тобі щось привезти?»
«Дякую, у мене все є».
«Ну, дивись. А то я знаю тебе сидиш, немов сова, нікуди не виходиш. Не діло це, Марійко. Треба жити».
Іван поїхав, а я повернулась у хату. У передпокої на стіні фотографії: все моє життя, як на долоні.
Ось ми з чоловіком на весіллі, ось Євгенко робить перші кроки, ось вже дорослий син із дружиною та маленьким Івасиком. Усі посміхаються.
Я важко зітхнула й пішла на кухню. День тягнувся без кінця. Ввімкнула телевізор, але дивитися не могла усе здавалося чужим.
Спробувала вязати, але пальці не слухалися. Зрештою лягла рано, сподіваючись, що сон принесе забуття.
«Мамо! Мамо!»
Я прокинулася. Переді мною стояв Євген молодий, усміхнений, у сорочці, яку я йому подарувала на день народження.
«Євгенку!» скрикнула я. «Сину мій!»
«Не плач, мамо. Я прийшов попередити. Будь обережна. Зло близько. Бережи себе».
«Що ти кажеш? Яке зло? Євгену!»
Але він уже танув у світанковому тумані. Я прокинулася в сльозах. За вікном співали півні. Сон був настільки реальним, ніби він справді приходив.
Я встала, умилася холодною водою й вийшла надвір. Ранкове повітря було свіже. За річкою здіймався туман. Краса, від якої серце щеміло.
«Бабу́сю Маріє! Бабу́сю!»
До хвіртки бігла дівчинка Катруся, онука моєї покійної подруги. Її батьки загинули в аварії два роки тому, і вона жила в дитбудинку.
Я часто відвідувала її, приносила гостинці, допомагала з уроками.
«Катрусю, сонечко! Що так рано?»
«Нас сьогодні на збирання буряків везуть. Повернуся аж через тиждень. Прийшла попрощатися».
«Зачекай». Я швидко зайшла в дім і повернулася з пакетом. «Ось, візьми. Пиріжки з вишнями, яблука й цукерки. Поділися з дітьми».
«Дякую!» Дівчинка міцно обійняла мене. «Я вас дуже люблю!»
«І я тебе, дитинко. Бережи себе».
Катруся пішла, а я довго дивилася їй услід. Скільки разів я хотіла забрати її до себе! Але самотній жінці опіку не дають.
«Потрібна повна сімя», кажуть у опіці, «стабільний дохід, медичні довідки». А в кого мені сімя?
День минув у звичних клопотах: полола грядки, годувала курей, готувала обід. До вечора втомилася й рано лягла. І знову прийшов сон.
Цього разу Євген стояв біля хвіртки й махав рукою, немов намагаючись когось зупинити.
«Не пускай! кричав він. Мамо, не впускай у дім! Небезпека!»
Я прокинулася від стуку в двері. Пів на дванадцяту. Хто міг прийти в такий час?
«Хто там?» спитала, не відчиняючи.
«Маріє Іванівно, це я, Олена. Відчиніть, будь ласка!»
Колишня невістка? Я здивовано відчинила. На порозі стояла Олена бліда, з великою сумкою, у помятому платті.
«Вибачте за годину. У мене біда будинок згорів. Ле
