Олесю, терміново! Я щойно в крамниці бачив твою невістку. Вона купувала отруту для щурів. Аж дві пачки! Каже, миші завелись. Але ж я знаю у тебе ніколи мишей не було! В Олесі підкосились ноги. От воно що! Отак задумала забрати собі будинок!
Барсику, друже мій, зітхнула жінка, виходячи на подвіря з мискою каші. Залишились ми з тобою самі на цьому світі.
Пес підняв морду, вдячно лизнув господині руку і прийнявся за їжу. Олесі Петрівні виповнилось шістдесят чотири, але виглядала вона молодше міцна, статна, з акуратно зачесаним сивим волоссям.
Лише очі видавали пережите горе у них застигла така туга, що дивитись було важко.
Півроку тому Олег загинув у мотоциклетній аварії. Купив собі «залізного коня» до сорокаріччя, казав мрія з дитинства. Олеся відмовляла, але хіба сина спиниш? А через місяць дзвінок з лікарні. Не впорався з керуванням на крутому повороті.
Після похорону Ярина забрала Олежка та виїхала до своїх батьків у Київ. Спочатку телефонувала, давала поговорити з онуком, потім почала відмовлятись все частіше.
Олеся намагалася наполягати на зустрічах за законом мала право бачити онука. Але Ярина то посилалась на хворобу дитини, то на зайнятість.
А потім взагалі змінила номер. Приїхала Олеся за адресою сусіди сказали, що Ярина з батьками квартиру продала та поїхала в інше місто. Куди саме не знав ніхто.
Гей, Олесю! почувся голос через паркан. Як живеш?
Це був сусід Іван Семенович, жвавий семидесятирічний вдівець. Вони з покійним чоловіком дружили сімями, а коли того не стало, Іван взявся піклуватись про сусідку.
Живу, Іване, куди ж я дінусь, посміхнулась Олеся. Заходь, чаю випємо.
Коли мені чаювати, махнув рукою сусід. Їду до райцентру, в аптеку та по продукти. Тобі щось привезти?
Дякую, у мене все є.
Ну, дивись. А то я знаю тебе сидиш тут, як сова, нікуди не виходиш. Не годиться так, Олесю. Треба жити далі.
Іван поїхав, а Олеся повернулась у хату. У передпокої на стіні висіли фотографії все її життя, як на долоні.
Ось молоді з чоловіком на весіллі, ось Олежка робить перші кроки, ось уже дорослий син із дружиною та маленьким Олежком. Усі посміхаються, щасливі.
Жінка важко зітхнула і пішла на кухню. День тягнувся нескінченно довго. Вона ввімкнула телевізор, але дивитись не могла все здавалось чужим та непотрібним.
Взялась за вязання, але руки не слухались. Зрештою лягла спати раніше, сподіваючись, що уві сні знайде забуття.
Мамо, мамо!
