Марія Шевченко завжди поспішала.
Вона завжди кудись бігла. Того листопадового вечора вона мчала вулицею Ювелірів із розстібнутою зимовою курткою, тримаючи в обіймах папку, що ось-ось випустить папери з рук. Дощ почався несміливо, шепотом, але за хвилину перетворився на густу завісу, що закрила тротуари. Марія стиснула зуби. План був простим: дістатись додому, вмитись і готувати презентацію на завтра. Але злива не залишала вибору треба було шукати притулку.
Вона штовхнула двері невеличкої книгарні-кавярні, з тими самими деревяними столиками, що немов пережили століття, і запахом свіжо змеленої кави. Струсила краплі з волосся й підійшла до стойки.
Чорний чай, будь ласка, промовила, навіть не піднімаючи голови.
А кава не смакує? почулось ззовні. Чоловічий голос звучав цікаво, з легким дотепом.
Вона підвела погляд. За стойкою стояв високий чоловік, років із тридцять, із темно-русявою бородою й усмішкою, ніби вони знали один одного ціле життя.
Коли треба думати, кава тільки заважає, відповіла Марія трохи різко. Вона мене розганяє.
Тоді, мабуть, чорний чай. Але попереджаю: за цим столом більшість все одно програє битву каві, він кивнув на майже порожній зал.
Вона вперше за весь день посміхнулась.
А ти хто?
Ярослав Коваленко, простягнув він руку через стійку. Власник, бариста і затятий книжковик.
Марія назвалась, взяла чай і сіла біля вікна. Дощ бив у шибки, ніби просився всередину. Поки вона намагалась зосередитись на паперах, Ярослав підійшов з книгою в руках.
Якщо не проти думаю, тобі сподобається.
Це був старий роман у блакитній обкладинці з золотим тисненням.
Звідки тобі знати, що мені подобається? спитала вона.
Не знаю. Але коли хтось вбігає під дощем, бере чай і з таким виглядом, ніби хоче, щоб його ніхто не турбував йому найчастіше потрібна просто добра історія.
Марія, здивовано знизавши плечима, взяла книгу. Шум дощу, аромат кави з інших столів усе зливалось у теплу атмосферу.
Ти завжди тут працюєш? запитала вона пізніше.
Завжди, коли дощить, відповів він загадково.
Вона засміялась, подумавши, що це жарт. Але жарту не було.
Наступні дні вернули місто до звичного ритму, а Марію до біганини. Але одного вересневого дня знову загриміло, і вона знову опинилася в книгарні. Ярослав стояв за стойкою, ніби чекав.
Знову ти, сказав він, ставлячи перед нею чай, який вона ще не встигла замовити.
Знову дощ, відповіла вона.
Того вечора вони говорили більше. Марія дізналась, що книгарню Ярослав успадкував від діда, а кавярню додав сам, щоб «людям було виправдання затриматись довше». Він же зрозумів, що вона працює архітекторкою у вимогливій фірмі, де дванадцятигодинний робочий день норма.
Звучить виснажливо, зауважив він.
Так воно і є, зізналась вона. Але я не вмію інакше, окрім як бігти.
Ярослав подивився на неї з такою спокою, що їй стало ніяково.
Іноді треба просто дати життю наздогнати себе, сказав він.
З того часу дощ став її союзником. Кожен раз, коли починали падати перші краплі, Марія знаходила привід зайти на Ювелірну. Іноді вона читала мовчки, поки Ярослав обслуговував інших; іншим разом вони говорили про книги, фільми чи подорожі, які ніколи не здійснювали.
Одного грудневого четверга Ярослав запропонував:
У суботу закриваємо раніше. Приходять музиканти грати джаз. Захочеш завітати?
Марія завагалась. Вона не приймала спонтанних запрошень. Але сказала «так».
Тієї ночі книгарня при свічках, полиці кидали таємничі тіні на стіни. Ярослав заздалегідь зберіг для неї місце у першому ряду. Під час концерту їхні коліна випадково торкались одне одного.
А може, і не випадково.
Коли музика стихла, Ярослав налив їй вина й сів поруч.
Я бачив тебе багато разів, як ти бігла, щоб сховатись від дощу. Але гадаю, ти тікала від чогось іншого.
Марія змовкла, вра
