Микола не міг заснути тієї ночі. Образ жінки біля пекарні не давав йому спокою. Він повертався знову і знову до її обличчя не лише до рис, але й до того погляду, в якому перепліталися втома, сором і вціліла гідність. Він знав, що треба діяти швидко.
Рано-вранці, ще до сходу сонця, він поставив телефон на беззвучний режим, надягнув пальто й вийшов у зимовий холод. Місто було майже пусте лише кілька поспішних перехожих та робітники, що прибирали вулиці. Микола попрямував до тієї пекарні, де напередодні побачив стару жінку. Продавщиця, та сама жінка з холодним поглядом, ледве підняла очі від рутинної підготовки вітрини.
Ви не бачили вчорашню жінку? запитав Микола прямо.
Багато літніх сюди заходить пожала вона плечима. Якщо це та, що збирає пляшки, вона зявиться, коли відкриють пункт прийому. Ближче до девятої, може, до десяти.
Микола подякував коротко й вирішив чекати.
Години пливли повільно. Холод пече щоки, але думка про Маріанну гріла його сильніше за будь-яку теплу куртку. Він згадував, як у дитинстві, коли він був соромязливим хлопчиком, вона давала йому додаткові завдання «щоб допомогти йому рости», а після уроків запрошувала до класу розкладати книжки, витирати дошку, сортувати олівці. А наприкінці вкладала йому в руку теплий хліб або шматок пирога, який спекла сама.
Близько девятої з-за рогу зявилася крихітна постать, що йшла млявими, невпевненими кроками. Та сама потерта сумка, той самий зігнутий стан, наче кожен крок коштував їй неймовірних зусиль. У Миколи в горлі став ком.
Маріанно! вигукнув він, забувши на мить про все навколо.
Жінка здригнулася й зупинилася. Вона пильно дивилася на нього, намагаючись зрозуміти, хто цей добре одягнений чоловік, що вимовляє її імя з таким хвилюванням.
Я Микола, сказав він, підходячи ближче. Микола Коваль ваш колишній учень, багато років тому.
Її обличчя на мить прояснилося, але потім погляд став обережним.
Микола той хлопчик, який почала вона, але голос зірвався.
Так, той, що завжди забував зошит з математики, але ніколи не забував зїсти хліб, який ви давали, усміхнувся він. Пані, ви маєте піти зі мною. Я не можу залишити вас тут, на морозі.
Я не хочу бути тягарем, прошепотіла вона. Я так довго жила сама
Ви були для мене всім, твердо відповів Микола. Якби не ви, не знаю, де б я опинився. Ви рятували мене від голоду, холоду, від багато чого. Тепер моя черга.
Не давши їй шансу відмовитися, він узяв її сумку й провів до машини. Усередині вона зітхнула від тепла, що розходилося по салону. Вона мовчки дивилася у вікно, але очі їй потемніли від сліз.
Микола привіз її додому, де Олена, його дружина, якраз готувала сніданок для дітей.
Олено, це пані Маріанна, моя колишня вчителька. Та, завдяки якій я закінчив школу. І з сьогодні вона живе з нами, сказав він тоном, що не лишав місця для сумнівів.
Олена, хоч і здивована, тепло усміхнулася й обійняла жінку. Діти, Іванко й Данилко, з цікавістю підбігли, питаючи, чому вона прийшла й чи знає казки.
За кілька днів Маріанна почала оживати. Вона повертала сили, регулярно їла та відпочивала. Одного вечора, допомагаючи Іванкові з уроками, вона сиділа за столом.
У вас онук такий же упертий, як я в його віці, засміявся Микола з коридору.
Ні, відповіла вона лагідно, він навіть більш допитливий. А це добре. Допитливість рятує людей.
Микола відчував, як замикається коло. Роками він жив із почуттям боргу, але не знав, як повернути добро. Тепер нарешті міг.
Одного ранку він сказав їй:
Маріанно, я домовився з міськрадою. Вам дадуть соціальне житло та невелику допомогу. Але я хочу більшого. Мені потрібен хтось, хто допомагатиме дітям моїх працівників з уроками, з порадами. І я не уявляю нікого, крім вас.
Її очі знову зволожилися.
Миколо я лише стара втомлена жінка.
Ні, ви вчитель. А вчителі ніколи по-справжньому не старіють.
Вона погодилася зі смиренністю, і незабаром про це дізналися всі на роботі. Діти з радістю приходили до класу, який Микола облаштував у офісі. Маріанна вчила їх не лише математиці, а й гідності, доброті і що навіть маленький жест може змінити життя.
Одного дня, коли остання дитина пішла, Микола залишився з нею наодинці.
Знаєте, тихо сказав він, коли я побачив вас біля пекарні, то подумав: якщо вийду геть, буду відчувати провину все життя. Тому дякую, що дозволили мені зробити щось добре.
Маріанна усміхнулася тепло й вдячно.
Миколо, правда в тому, що коли я вас побачила, то зрозуміла: Бог ніколи не забу
