Ти коли востаннє на себе в дзеркало дивилася? запитав чоловік. Реакція Оксани була далека від очікуваної.
Олексій допивав ранкову каву, краєчком ока спостерігаючи за Оксаною. Волосся стягнуто дитячою резинкою з зайчиками ну, як з магазинчика біля школи.
А от Галина з третього поверху завжди була яскрава, свіжа, з тим ароматом дорогих парфумів, який ще довго висів у ліфті після її виходу.
Знаєш, Олексій відклав телефон, іноді здається, ми живемо як сусіди.
Оксана замерла, ганчірка зависла в руці.
Ти про що?
Та нічого особливого. Просто… коли ти себе в дзеркалі останній раз бачила?
Вона на нього глянула. Так уважно, що Олексію стало якось неспокійно по сценарію йшло не так.
А ти коли востаннє на мене дивився? тихенько спитала Оксана.
Пауза вийшла незручна.
Оксано, не драматизуй. Я просто кажу жінка має виглядати прекрасно. Це ж просто! Подивись на Галину. Вона ж твоя ровесниця.
О-о-о, протягнула Оксана. Галина.
І у її голосі зявилось щось нове. Наче зрозуміла щось дуже важливе.
Льошо, сказала вона після паузи, може, я трохи переберуся до мами. Подумаю над твоїми словами.
Давай. Поживемо окремо, подумаємо. Але я ж не виганяю!
Знаєш, Оксана акуратно повісила ганчірку на гачок. Мабуть, справді потрібно подивитися на себе у дзеркало.
І почала збирати валізу.
Олексій сидів на кухні й думав: «От же це ж я й хотів». Тільки чомусь не радісно, а якось пусто.
Три дні Олексій жив, ніби у відпустці. Ранкова кава без поспіху, вечорами роби, що хочеш. Ніхто не вмикає серіали про кохання й зраду.
Свобода, скажімо так. Мужицький кайф.
Ввечері Олексій зустрів Галину біля підїзду. Вона несла пакети з «Сільпо», на шпильках, сукня як з журналу.
Олексію! усміхнулась вона. Як справи? Оксану давно не бачила.
Вона зараз у мами. Відпочиває, легко збрехав він.
Розумію, кивнула Галина. Знаєте, жінкам іноді треба передих. Побутом і рутиною вимотують.
Говорила так, ніби її побут обходить стороною, а пил та посуд зникають самі собою.
Галю, може кави якось? вирвалось у Олексія. По-сусідськи.
Чому б і ні, усміхнулась вона. Завтра ввечері?
Всю ніч Олексій планував: яка сорочка, джинси чи штани, з одеколоном не переборщити
А на ранок дзвонить телефон.
Льошо? чується незнайомий голос. Це Валентина Сергіївна, мама Оксани.
Серце йокнуло.
Так, слухаю.
Оксана попросила повідомити: в суботу забере речі, коли тебе не буде вдома. Ключі залишить у консьєржа.
Як це забере речі?
А як ти думав? у голосі тещі прослизнула сталь. Донька моя не збирається все життя чекати, доки ти вирішиш: потрібна вона тобі чи ні.
Валентино Сергіївно, я ж нічого такого не казав!
Сказав достатньо. Бувай, Олексію.
І поклала слухавку.
Олексій сидів і дивився на телефон. Що за біда? Він же не розлучався просто попросив паузу, подумати.
А рішення прийняли без нього!
Зустріч із Галиною наче ніяка. Вона розповідала про роботу у банку, сміялась його жартам. Але коли Олексій спробував взяти її за руку, вона мяко усміхнулась:
Олексію, зрозумійте не можу. Ви одружений чоловік.
Але ми ж зараз, ну, окремо.
Зараз. А завтра? подивилась уважно.
Олексій піднявся додому зустрів тишу й аромат холостяцьких котлет з «АТБ».
Субота. Олексій спеціально пішов із дому сцен і сліз не хотілося. Нехай забирає в спокої.
До третьої години його вже трусило від цікавості. Що взяла? Все чи лише найнеобхідніше? Та й як виглядала?
До четвертої не витримав приїхав додому.
Під будинком машина з київськими номерами. За кермом чоловік років сорока, елегантний, у модній куртці. Допомагає комусь вантажити коробки.
Олексій присів на лавочку.
За хвилин десять із підїзду виходить жінка у синій сукні. Волосся зібране красивою шпилькою. Легкий макіяж, очі як вогники.
Олексій не міг повірити Оксана. Його Оксана. Але вже зовсім інша.
Вона несла останню сумку, і чоловік одразу ж допоміг ніжно, мов із кришталю.
Тут Олексій піднявся й рушив до машини.
Оксано!
Вона озирнулась. Спокійна, красива без тієї вічної втоми.
Привіт, Льошо.
Це ти?..
Чоловік напружився, але Оксана доторкнулась до його руки все добре.
Так, просто мовила вона. Ти ж давно на мене не дивився.
Оксано, зачекай. Ми ж можемо поговорити
Про що? без злості, з подивом. Ти ж сам казав: жінка має виглядати гарно. От я і дослухалась.
Але, я мав на увазі
А що ти хотів, Льошо? Щоб я стала кращою, але лише для тебе? Щоб була цікавою, але виключно вдома? Полюбити себе, але не настільки, щоб піти від чоловіка, якому байдуже?
З кожним словом у Олексія щось всередині переверталось.
Знаєш, тихо продовжила вона, я й справді забила на себе. Але не від лінощів. Від того, що стала невидимкою у власному домі.
Оксано, я не хотів…
Хотів. Хотів жінку-невидимку. Все робить, а жити не заважає. Потрібно зміниш на яскравішу модель.
Чоловік в авто щось прошепотів. Оксана кивнула.
Нам час, сказала вона. Володимир чекає.
Володимир? у Олексія пересохло в роті. А це хто?
Той, що мене бачить, усміхнулась вона. Познайомились у спортзалі. У мами біля дому відкрили фітнес-клуб! Уявляєш у сорок два я перший раз стала на бігову доріжку.
Оксано, не треба. Давай ще раз спробуємо. Я дурень.
Льошо, подивилась уважно, ти памятаєш, коли востаннє сказав мені, що я гарна?
Він мовчав. Не памятав.
А коли питав, як у мене справи?
Олексій зрозумів: він програв. Не Володимиру. Не випадку. Собі.
Володимир завів мотор.
Льошо, я не серджусь. Правда. Ти допоміг мені зрозуміти: якщо я сама себе не бачу, ніхто мене бачити не буде.
Машина рушила.
Олексій стояв біля підїзду й дивився, як їде його життя. Не просто дружина шістнадцять років щастя, яке він називав рутиною.
Тільки ніколи цього не цінував.
Через пів року Олексій випадково натрапив на Оксану в ТЦ «Україна». Вибирала каву в зернах, щось уважно читала.
Поруч стояла дівчина явно студентка.
Ось цей бери, радила вона. Тато каже, арабіка краща за робусту.
Оксано? підійшов Олексій.
Оксана обернулась, легко усміхнулась.
Привіт, Льошо. Познайомся це Настя, донька Володимира. Настю, це Олексій, мій колишній.
Настя чемно кивнула. Гарна, проста, без зверхності.
Як ти? спитав він.
Все добре. А ти?
Та потихеньку…
Незручна пауза. Про що говорити жінці, яку більше не знаєш?
Олексій дивився на неї засмагла, у легкій блузці, з новою зачіскою. Щаслива. Справжньо щаслива.
А ти? запитала вона. Як особисте життя?
Та ніяк особливо, вздумав він.
Оксана глянула уважно.
Знаєш, Льошо, ти шукаєш жінку, щоб була красива, як Галина, і слухняна, як я колись. Розумна, але так, щоб не помічала, як ти заглядаєш на інших.
Настя слухала з широко розплющеними очима.
Такої не буває, тихо закінчила Оксана.
Пішли? втрутилась Настя. Тато чекає в машині.
Звісно, Оксана взяла каву. Удачі тобі, Льошо.
Пішли, а він залишився серед полиць, з думкою: Оксана права. Він і справді шукає ідеальну, вигадану.
Ввечері Олексій заварив чай, сів біля вікна. Згадав Оксану, її оновлену, щасливу. І подумав: іноді тільки втрата навчає цінувати те, що мав.
Може, справа була не в пошуках зручної дружини. А в тому, щоб навчитися бачити поряд справжню жінку.
