Соломія та її мишенята
Я веду свій блог, я психолог і пишу про себе.
Кілька тижнів тому я познайомилася з дівчинкою. Вона сиділа на лавочці в парку, годувала батоном голубів…
Дуже товариська дитина. Коли я побачила її втретє, зрозуміла, кого вона мені нагадує — мене саму.
Батьки її розлучилися, мати вийшла заміж і поїхала за кордон, а тато живе з іншою тіткою (так казала дівчинка, а звати її Соломія).
У тата й Альони народився хлопчик, його назвали Данилко…
Я дивилася на цю малу й бачила себе.
Як їй допомогти? Щоб у тридцять п’ять вона не писала таких текстів, як я…
— Сонечку, я працюю в ***, хочеш навчитися малювати?
— Так, — з готовністю киває вона.
Я йду з нею додому й пропоную втомленій жінці, щоб її донька ходила до нашої студії. Я ніби не знаю, що вона вітчимка…
— Це зовсім безкоштовно, потрібна лише згода батьків, — брешу я.
— Я їй не мати, добре, прийде чоловік, і ми подумаємо.
Наступного дня Соломія приходить до нас.
Я обережно спрямовую її. Дівчинка справді гарно малює, а ще співає.
Я домовляюся з людьми, і Соломію беруть скрізь, де тільки можна.
Не кажіть, що це неможливо.
Якщо дуже хотіти — усе вийде…
Я намагаюся дати їй те, чого не було в мене: спілкування, розуміння, що ти — не просто дівчинка, яка раптом стала зайвою, а важлива частина цього світу.
Ми з нею потягнулися одна до одної. Батько й вітчимка думають, що я соцпедагог, який прикріплений до дитини.
Такі наївні… чи байдужі?
Мабуть, друге. Соломія — це те, що залишилося від минулого життя чоловіка. А куди її подіти? Терплять.
Матір усунулася — присилає гроші, сукні, приїжджає раз на рік, але не бере з собою.
Чому?
Тому що в неї чоловік, який не хоче чужих дітей. В нього будуть свої…
А батько… ніби любить Соломію… він такий герой, тягне цей хрест…
Соломія — прекрасна дитина. Для мене. Для інших дітей. Для педагогів у центрі.
А якою вона буде вдома? Може, нестерпною, злою й колючою, адже вона — зайвий вантаж.
Нікому не потрібна й усім заважає.
Як і я колись…
— Оленко, а чому ти не виходиш заміж за Івана?
— Що? Про що ти? — дивлюся я на неї. Звідки тобі таке?
— Ну… — вона знизує плечима, — усі бачать, що він тебе любить, а ти така… снігова королева…
У *** я працюю за покликом серця. Ну, гаразд… я лікую себе, намагаюся.
Але собі допомогти не можу. Я завела цей блог, ризикнула розповісти усе, бо мені потрібна допомога… я кидаюся рятувати всіх, крім себе.
У Соломії я побачила ту саму маленьку дівчинку, якій так була потрібна підтримка.
Я намагалася, чесне слово, налагодити стосунки з обома своїми сім’ями.
Батько, його дружина й моя зведена сестра… ну, як би не зовсім сестра… Вони…
Батько набрався сміливості й сказав мені не дзвонити, не приходити й не писати.
— Світла не хоче, — опускаючи очі, каже він.
Мені тринадцять. У мене гострі коліна, великі долоні на тонких зап’ястях, ніби клішні краба, як мені тоді здавалося, широка ротова розколина й витріщені очі.
Я була найогиднішою дитиною у світі. Звісно, як можна любити таку?
— Тату… але ж я твоя рідна донька, а Світла — донька твоєї дружини…
— Розумієш, у неї підлітковий вік, дуже складний. Ми навіть водили її до психолога. Її потрібно оточити любов’ю, зрозуміла?
Так, тату… Гаразд.
Мати, вітчим і брат жили своїм життям. Вони могли сміятися з жарту й замовкнути, коли я заходила.
Вони навіть вдавали, що раді мене бачити. Але я ж бачила — їх тяготить чужа дитина, тобто я.
Я завжди була сама.
Але так хотілося, щоб мене помітили, оточили теплом.
Батько сказав, що Світла погано вчиться.
Значить, я маю вчитися відмінно, щоб він побачив — я краща, зі мною нема проблем.
Не оцінив. Не помітив.
— Я стану психологом, — казала я собі, хай тато похвалиться.
Не помітив. НеТепер, коли я дивлюсь у вікно на сніг, що тихо падає на вулицю, я усміхаюсь, адже десь там, у великому світі, моя маленька Соломія так само дивиться у небо й вірить, що все буде добре.
