Мати кричала: «Ти зрадив мене!», а батько просто зник.
Ганна спала міцним сном, коли тишу розірвав дзвінок телефону. Вона схопила слухавку, серце вже калатало в грудях.
— Ганно! — голос матері тремтів від розпачу. — Приїжджай! Терміново!
— Мамо, що трапилося? — Ганна остаточно прокинулась, намагаючись приборкати тривогу. — Знову посварилися з татом? Це ж ваше вічне, розбирайтеся самі!
— Нема з ким розбиратися! — вигукнула мати, і її голос зірвався. — У тебе більше немає батька!
— Мамо… Тата нема? — Ганна завмерла, відчуваючи, як кров холоне в жилах.
— Приїжджай, сама все побачиш! — кинула мати. — Це не по телефону!
— Що побачу? — Ганна ледь не кричала від розгубленості.
— Приїжджай! — мати кинула трубку.
Ганна, тремтячи, почала збиратися. Вона мчала до батьківського дому в передмісті Львова, не в силах навіть уявити, що її там чекає.
— Ганно! Приїжджай! — голос матері в трубці лунав, як наспів.
— Що знову? — сонно пробурмотіла Ганна, потираючи очі.
— Що знову?! Я тут на межі, а вона ще й запитання задає! — мати ледь не ридала.
— Мамо, сьогодні неділя, сьома ранку, — Ганна намагалася говорити спокійно, але всередині зростала тривога. — У мене плани, діти, чоловік. Поясни, у чому річ, бо я не поїду.
— Не поїдеш? — мати задихнулася від обурення. — Тобі байдуже на мене! Байдуже, що в мене горе!
— Мамо, ви з татом все життя сваритеся, — різко сказала Ганна. — Я втомилася бути вашим суддею.
— Більше нема твого батька! — викрикнула мати, і в трубці пролунали гудки.
— Що там? — невдоволено буркнув чоловік Ганни, Іван, повертаючись на другий бік.
— Схоже, щось серйозне, — тихо відповіла Ганна, все ще чуючи відлуння маминих слів. — Треба їхати.
— Вони нестерпні! — спалахнув Іван. — Твоя мати не розуміє, що в тебе своя сім’я?
— Ваню, не починай. Батьків не обирають, — Ганна зітхнула. — Я мусию поїхати. Пробач, але з дітьми тобі доведеться справлятися самому.
— Ніби вперше, — проворчав він. — Скажи своїй матері: ще раз так подзвонить — і я подаю на розлучення.
Ганна здивовано підняла брови:
— Серйозно?
— Ні, звісно, — усміхнувся Іван. — Але налякати варто. Може, дійде.
— Не дійде, — похитала головою Ганна і почала збиратися.
Скільки Ганна себе пам’ятала, у батьківському домі ніколи не було спокою. Мати, Олена Василівна, вічно кричала, а батько, Микола Петрович, мовчав, стискаючи губи так, що вони ставали тонкою лінією. Здавалося, він не реагує на її вибухи, але Ганна знала: всередині він кипів.
Сварки почалися, коли Ганна ще була школяркою. Спочатку рідкісні, вони стали щоденними. Мати, з її голосом, гучним як дзвін, влаштовувала скандали так, що чули всі сусіди у їх п’ятиповерхівці. Навіть ті, хто грівся на лавоці біля під’їзду, хитали головою: «Як він із нею живе? Бідолаха».
Ніхто не питав, як почувається Ганна, їхня дочка, у цьому пеклі. Ззовні їхня сім’я здавалася благополучною: батько керував науковим відділом у університеті, добре заробляв, мати не працювала, займаючись домом і донькою. Але «займалася» — це гучно сказано. Олена командувала всіма: чоловіком, Ганною, навіть прибиральницею, яку батько найняв, щоб мати перестала його чіплятись. Він сподівався, що помічниця заспокоїть дружину. Даремна надія.
Мати продовжувала сваритися, не соромлячись чужих очей. Ганна для неї була наче частина інтер’єру — її почуття нікого не хвилювали. Дівчинка мріяла: виросту — і втечу з цього дому. Так і сталося. Вона вступила до університету у Львові, виїхала з селища і приїжджала рідко, але навіть ці візити затьмарювалися батьківськими скандалами.
Одного разу Ганна почула, як батько, втомлений від чергової маминої тиради, гаркнув: «Чого тобі не вистачає, Олено? Зірку з неба дістати?» Мати остовпіла — він посмів її перебити! — але потім розсміялась і… замовкла. Ненадовго.
На весіллі Ганни мати перевершила себе. Вона штовхала батька, робила зауваження, а коли тамада запропонував Миколі тост, Олена схопилася: «Я сама скажу! Йому не можнаЙому не можна доручати важливе! — Ганна стиснула кулаки, знаючи, що знову доведеться лагодити їхній безкінечний конфлікт.
