Одного разу жінка на ім’я Олена та її син Ярослав працювали на фермі в обмін на їжу та житло, і випадково відкрили темний секрет: хтось із близького оточення навмисно псував господарство.
Різкий запах палення увірвався у сон без попередження, наче нічний злодій, що не стукає, а проникає з криком.
Григорій рвонувся на ліжку, серце билося так сильно, немотіло вискочити з грудей. Ніч надворі була незвично світлою: тривожне мерехтіння освітлювало кімнату, кидаючи довгі тіні на стіни.
Він підбіг до вікна й завмер. Горить. Не просто вогні — усе пожирало шалене, люте полум’я. Те, що він будував роками. Хлів, старі знаряддя, мрії, спогади — все перетворювалося на попіл.
Серце на мить зупинилося, а потім забилося в горлі. Він одразу зрозумів: це не випадковість. Підпал. І ця думка боліла сильніше, ніж сам вогонь. Перший порив був тваринним: лягти, закрити очі й дати всьому згоріти. Адже все вже скінчено.
Але раптом він почув жахливий ревіння корів. Його тварини, які його годували, які давали йому силу жити, були замкнені всередині. Відчай перетворився на лють. Григорій вибіг із хати, схопив сокиру й помчав до хліва. Дерев’яні двері вже горіли, випускаючи пекучий дих, що обпалював обличчя.
Кілька ударів — і засув подався. Двері розчинилися, випускаючи налякану худобу. Корови, тупочачи й штовхаючись, кинулися в далекий куток, втікаючи від пекла.
Коли вони опинилися в безпеці, сили покинули Григорія. Він упав на холодну, вогку землю й спостерігав, як вогонь пожирає десять років його життя. Десять років праці, болю й надії. Він прийшов сюди сам, без грошей, із сліпою вірою в себе. Працював до знемоги. Але останні роки були прокляттям: посухи, хвороби худоби, суперечки з селом.
А тепер… останній удар. Навмисний підпал.
Поки Григорій лежав, загублений у гірких думках, він помітив рух у диму та вогні. Дві постаті, наче тіні, діяли з дивною злагодженістю. Жінка й підліток. Вони носили воду, сипали пісок, гасили вогонь старими ковдрами. Наче знали, що роблять.
Григорій спостерігав за ними, вражений, а потім кинувся на допомогу. Без слів, у відчаї, вони троє боролися з вогнем, доки останній язик полум’я не згас. Вони впали на землю, знесилені, обпалені, але живі.
— Дякую, — задихаючись, прошепотів Григорій.
— Нема за що, — відповіла жінка. — Мене звати Олена. А це мій син, Ярослав.
Вони сиділи біля обгорілих решток хліва, коли світанок розмальовував небо ніжними, майже насмішливими кольорами.
— А у вас… часом немає роботи? — раптом запитала Олена.
Григорій гірко усміхнувся.
— Роботи? Тепер її на роки… але заплатити нічим. Збирався все продати. Піти.
Він підвівся й пройшовся подвір’ям, задумливий. У голові мигнула божевільна думка, народжена втомою, розпачем і якоюсь дивною надією.
— Знаєте що? Залишайтеся. Подивіть за фермою пару тижнів. Корови, що лишилися. Я поїду до міста. Спробую щось продати. Мало шансів, але мені треба піти. Хоч ненадовго.
Олена подивилася на нього, і в її очах читався страх, здивування й несмілива надія.
— Ми… втікали, — зізналася вона тихо. — Від чоловіка. Він бив нас. У нас нічого немає. Ні грошей, ні документів.
Ярослав, який досі мовчав, пробурмотів:
— Вона каже правду.
Щось зламалося в Григорії. Він побачив у них своє віддВони дивилися один на одного, і в цю мить усі троє зрозуміли: попіл минулого — це лише ґрунт для нового життя, яке вони збудують разом.
