– Що значить відмовитись від частки? – голос Оксани затремтів. – Ганно Іванівно, це ж спадщина мого чоловіка!
– Саме мого сина, – різко перебила свекруха, випроставшись у весь зріст. – А не твоя. Ти тут ніхто, тимчасова. Дмитро мій, а не твій.
– Як це тимчасова? – Оксана відчула, як гаряча хвиля піднімається від серця до горла. – Ми ж чоловік і дружина! Вісім років разом!
– Вісім років – не термін, – Ганна Іванівна знизнула плечима. – Мій перший шлюб тридцять років тримався. А потім розлучилися. То не виходь тут із себе вічну дружину.
Оксана стояла на кухні й не вірила у свої вуха. Ще півгодини тому варила борщ для всіх, думала, як добре, що свекруха нарешті погодилась обговорити поділ квартири після смерті свого чоловіка. А тепер це.
– Ганно Іванівно, давайте спокійно поговоримо, – намагалася вона взяти себе в руки. – Петро Семенович заповів квартиру Дмитру. За законом половина цієї квартири належить і мені, як дружині.
– Нічого тобі не належить! – свекруха підняла голос. – Мій чоловік цю квартиру отримав ще у вісімдесят другому. Я тут прожила сорок років! Дітей виростила, онуків нянчила! А ти хто така? Приїхала зі свого села, Дмитра зачарувала, а тепер права виборюєш!
– Я не з села, я з Вінниці, – тихо відповіла Оксана. – І нікого я не зачаровувала. Ми з Дмитром кохаємо одне одного.
– Кохання, – фукнула Ганна Іванівна. – В твої роки яке кохання? Тобі тридцять дев’ять, годинник-то тікає. Потрібна тобі реєстрація у Києві, ось і вся справа.
У цю мить на кухню зайшов Дмитро з пакетами з магазину. Побачивши зачервонілі обличчя дружини й матері, він напружився.
– Що трапилося? – спитав він, ставлячи пакети на стіл.
– Твоя мати вимагає, щоб я відмовилась від своєї частки в квартирі, – сказала Оксана, намагаючись говорити рівно.
Дмитро подивився на матір, потім на дружину.
– Мам, ми ж домовились, що будемо жити всі разом. Нащо ці розмови?
– Дмитрочку, – Ганна Іванівна миттєво змінила тон на солоденький, – я думаю про твоє майбутнє. Хто знає, що трапиться. Розлучитесь ви, а половину квартири вона із собою забере.
– Мам, досить. Ми не збираємося розлучатися.
– Не збираються, – передражнила свекруха. – А хто збирається? Я теж не збиралася з твоїм батьком розлучатися, а довелося. Життя – штука непередбачувана.
Оксана мовчала, спостерігаючи за цією сценою. Дмитро явно не знав, що відповісти. Він переступав з ноги на ногу, як школяр, якого викликали до дошки без підготовки.
– Мам, ну нащо ти так? – нарешті промовив він. – Оксана ж родина.
– Родина, – повторила Ганна Іванівна. – А дітей чому нема? Вісім років живете, а потомства жодного. Може, вона взагалі не може народжувати?
Оксана відчула, як її щоки спалахнули. Ця тема була для неї найболючішою. Вони з Дмитром дуже хотіли дитину, але поки не виходило.
– Ганно Іванівно, це наша особиста справа, – промовила вона крізь зуби.
– Особиста справа, – свекруха похитала головою. – Дружину собі взяв безплідну, а я мовчати маю. Мені онуків хочеться, розумієш? Мені вже сімдесят, скільки мені ще чекати?
– Мам, годі! – Дмитро підвищив голос. – Це негарно.
– Що негарно? Правду казати негарно? – Ганна Іванівна сіла на табурет і дістала з кишені хусточку. – Я ж не винувата, що в неї проблеми з жіночим здоров’ям. Може, їй лікар порадив би розлучитися з моїм сином і знайти собі когось простішого.
Оксана не витримала.
– Все, я йду, – сказала вона, розв’язуючи фартух. – Не можу більше цього слухати.
Вона пройшла до спальні й почала складати речі в сумку. Руки тремтіли, перед очима все розпливалося. Невже це взагалі відбувається?
– Оксано, стій! – Дмитро увійшов у кімнату. – Не звертай уваги, мама просто хвилюється.
– Хвилюється? – Оксана обернулася до чоловіка. – Дмитре, вона вимагає, щоб я відмовилася від частки в квартирі! Як ніби я якась авантюристка, яка хоче вас обікрасти!
– Ну не вимагає, а просить…
– Просить? Ти чув, як вона просить? Вона мене практично виганяє звідси!
Дмитро сів на ліжко і потер скроні.
– Розумієш, мама боїться залишитися на вулиці. Вона ж усе життя в цій квартирі прожила.
– А я що, виганяю її? Я ж сказала, що будемо жити всі разом!
– Знаю, знаю. Але вона не довіряє документам. Думає, що якщо щось станеться між нами, то вона постраждає.
Оксана зупинилася і подивилася на чоловіка.
– Дмитре, скажи мені чесно. Ти на чиїй стороні?
– На твоїй, звісно. Ти ж моя дружина.
– Тоді чому ти не захистив мене на кухні? Чому дозволив їй казати про мене таке?
Дмитро мовчав. Оксана зрозуміла, що відповіді не буде.
– Я поїду до Ірини на кілька днів, –Оксана вийшла із квартири, усвідомлюючи, що їй доведеться змиритися — адже в житті, як і в сні, іноді доводиться платити спокоєм за любов.
