Наталку осуджувало все село. Як же. Сама живе у великому будинку, а її донька з дітьми тісниться у маленькій хатині. А й Яринка підливала оливу у вогонь, чорнячи матір. «Я воду з колодязя ношу, а в неї водогін провели. Дрова на останні гроші купую, а в неї газ», — скаржилась вона тим, хто полюбляв такі історії. Наталка намагалася не звертати уваги на плітки, ходила гордо, піднявши голову. Не будеш же кожному пояснювати, чому вона так робить.
Колись давно, багато років тому, у неї була чудова родина. Вона, чоловік і улюблена Яриночка. Трьохкімнатна квартира, достаток. Наталка сиділа вдома, виховувала доньку. Найкраща школа, гуртки за інтересами. Усе гладко та гарно.
А коли доньці виповнилося п’ятнадцять, захворів чоловік. Наталка, як любляча дружина, кинулася у боротьбу з його недугою. Гроші потрібні були немалі. Продали все, крім квартири. Але, на жаль, ніщо не допомогло. Через три роки чоловіка не стало.
Наталці та Ярині стало тяжко. Жити було ні на що. Ярина, звикла до певного рівня життя, повстала. Наталка влаштувалася на роботу до магазину. Сиділа на касі, підміняла прибиральниць. Але це були копійки. Ярина вже закінчила школу, але вступати нікуди не хотіла. «На університет грошей нема, а до училища не піду, і не проси», — відповідала вона на матерні умовляння.
Але гуляти любила. Та ще й хитра. Якщо гроші потрібні — мамочка рідна й улюблена. Якщо ні — «навіщо ти мене народила, якщо допомогти не можеш». І так постійно, доки у будинку не з’явився Віктор.
Спочатку Наталка зраділа — от, нарешті, донька за розум взялася. Віктор здавався дуже порядним. І одягався добре, відразу видно — не з розпродажу. Ярину міг поглядом на місце поставити. До того ж — не скупий. Продукти купував дорогі. Та й до Наталки ставився добре. Мамою почав називати з перших днів. Одним словом, не чоловік, а цукор солодкий.
Зажили вони втрьох, задоволені один одним. Наталка з роботи прийде — у домі чисто, вечеря на столі. Тільки молодих нема. Десь до ранку пропадають. Але Наталка не втручалася — поки молоді, нехай живуть, як хочуть.
Та через півроку почалися проблеми. Усе частіше донька ходила заплакана, а Віктор — злий. І тут Наталка не втрутилася, не вияснила причину, а даремно. І одного вечора вони викликали її на розмову. Ярина почала: «Мамо, ми з Віктором хочемо жити окремо. Нам потрібна квартира». Наталка здивувалася: «Та я ж до вас не лізу і не заважаю. І грошей у мене нема, щоб допомогти». Ярина перебила: «Та не про це ми. Давай квартиру продамо і гроші поділимо по совісті».
Наталка довго вагалася, але донька не відступала. То умовляла по-доброму, то погрожувала продати свою частку. І Наталка здалася. На угоду з покупцями поїхали молоді — і зникли. Разом із грошима. Наталка залишилася ні з чим. Бездомна жінка не першої молодості.
Снимати квартиру на зарплату було дорого. І вона вирішила знайти роботу з проживанням. Хоч ким. І знайшла. Доглядачкою при літній жінці похилого віку. Її син був заможним чоловіком. Звісно, міг забрати її до себе, але Галина Семенівна не хотіла покидати свій дім. Тому йому довелося знайти їй помічницю. Нею і стала Наталка.
Галина Семенівна була вимогливою. Ходила з труднощами, але вимагала порядку, який вона встановила у своєму домі колись. Наталці довелося багато вчитися. Наприклад, пекти хліб у печі. Крохмалити скатертини, занавіски. Але всьому можна навчитися — і вона змогла.
Прожили вони разом лише два роки. Рідними не стали, але й ворогами теж. Галини Семенівни не стало раптово. Здавалося, вранці ще посміхалася, а до обіду зітхнула й упала. Приїхав син, все організував. А потім зробив Наталці пропозицію: «Я знаю вашу історію. Вибачте, довелося зробити запити. Пропоную вам купити у мене цей дім за символічну плату. Можна в розстрочку». Так Наталка стала господаркою власного житла.
Тільки облаштувалася, тільки заспокоїлася. І одного негарного дня до неї завітала донька. Та не одна, а з двома дітьми-погодками. Ніби само собою зрозуміле, з порогу заявила: «Гарний у тебе дім. Де моя кімната?»
Наталка безНаталка глянула їй у вічі й тихо сказала: «Твоя кімната залишилася там, де твоя вдячність».
