**Щоденник**
Марту не хотіла допомагати доньці, адже колись вона залишила її без даху над головою. Село судило Марту. Як же ж інакше — сама живе у великому будинку, а її донька з дітьми тіснотиться у маленькій хатчині. А ще й Тетяна підливала олію у вогонь, зводячи на матір: «Я воду з криниці ношу, а в неї водогін. Дрова на останні копійки купую, а в неї газ!» — скаржилася вона тим, хто любив такі історії. Марта ігнорувала плітки, ходила з гордо піднятою головою. Та й не пояснювати ж кожному, чому вона так робить…
Був час, багато років тому, коли в неї була прекрасна родина. Вона, чоловік і улюблена Тетяночка. Трикімнатна квартира, добробут. Марта сиділа вдома, виховувала доньку. Найкраща школа, гуртки за інтересами. Все йшло гладко.
А коли доньці виповнилося п’ятнадцять, захворів чоловік. Марта, як любляча дружина, кинулася боротися за його здоров’я. Грошей потрібно було чимало. Продали все, крім квартири. Але на жаль, ніщо не допомогло. Через три роки його не стало.
Марті з Тетяною стало тяжко. Жити було нема на що. Тетяна, звикла до певного рівня, повстала. Марта влаштувалася у магазин — сиділа на касі, підміняла прибиральниць. Та це були копійки. Донька до того часу закінчила школу, але вступати нікуди не збиралася. «На університет грошей нема, а до училища не піду — не проси!» — відрізала вона на матеріні умовляння.
Зате гуляти любила. Та ще й хитра: коли гроші потрібні — «мамочко рідна», а як нема — «навіщо мене тоді народжувала, якщо допомогти не можеш?» Так і жили, поки в їхньому домі не з’явився Олексій.
Спочатку Марта зраділа — нарешті донька за розум взялася. Олексій виглядав пристойно, одягався не з розпродажу, міг і словом, і поглядом поставити Таню на місце. До того ж не скупився — продукти купував дорогі, а до Марти ставився з повагою, з перших днів став називати її «мамою». Одним словом — не чоловік, а цукор.
Зажили втрьох, задоволені одне одним. Марта з роботи прийде — у хаті чисто, вечеря на столі. Тільки молодих нема — десь до ранку гуляють. Та Марта не втручалася: молоді, нехай живуть як хочуть.
Та через півроку почалися проблеми. Таня все частіше ходила заплакана, а Олексій — злий. І ось Марта не втрутилася, не з’ясувала причину — даремно. Одного вечора вони викликали її на розмову. «Мамо, ми з Олексієм хочемо жити окремо. Нам потрібна квартира», — почала Тетяна. Марта здивовано: «Та я вам не заважаю. Та й грошей нема, щоб допомогти». Донька перебила: «Не про те мова. Давай продамо квартиру і поділимо по совісті».
Марта вагалася, але Таня не відступала. То умовляла, то погрожувала продати свою частку. І Марта здалася. Угоду з покупцями вели молоді… і зникли. Разом із грошима. Марта залишилася ні з чим. Бездомна жінка не першої молодості.
Знімати житло на зарплату було дорого. Вона знайшла роботу з проживанням — сиділкою у літньої Іванни Степанівни. Її син був заможним, але стара не хотіла покидати свій дім. Тому й найняв Марту.
Іванна Степанівна була вимогливою. Ходила з труднощами, але вимагала ідеального порядку, який колись встановила. Марті довелося навчитися багато чого: пекти хліб у печі, крохмалити серветки. Але вона змогла.
Прожили разом лише два роки. Друзями не стали, та й ворогами теж. Іванни Степанівни не стало раптово. Уранці ще посміхалася, а в обід зітхнула і впала. Син приїхав, все влаштував, а потім запропонував Марті: «Я знаю вашу історію. Вибачте, довелося зробити довідки. Хочу продати вам цей дім за символічну суму, можна у розстрочку». Так Марта стала господинею власного житла.
Лише оселилася, лише заспокоїлася — і ось одного дня до неї ввірвалася донька. Та ще й з двома дітьками. «Гарний у тебе дім. Де моя кімната?» — заявила вона.
Марта сухо відповіла: «Твоя кімната була в тій квартирі, що ти з Олексієм продала. До речі, де моя частка? І чому саме зараз мене знайшла? А, розумію. Олексій тебе кинув, грошей нема?» Таня образилася: «Ну відразу! Він виявився гравцем і мене обдурив, як і тебе. Виходила ще двічі заміж, але невдало. А коли останній мене вигнав, я подумала — у мене ж є мати, вона не покине».
Марта різко сказала: «Даремно сподівалася. Ти доросла, до того ж мати. Чому я повинна тобі допомагати? Все, що могла, ти вже отримала. Як виживеш без мене — твої клопоти. Сьогодні дозволю переночувати, а завтра — їдь куди знайдеш».
Тетяна з дітьми прожила у Марти два тижні, а потім за сертифікатом купила собі хатинку. Переїхала. Марті було нелегко — вона все ще любила доньку. І до онуків тягнулася. Але Тетяна не дозволяла їй бачитися з ними. Так і жили: поряд, але далеко.
Примирення відбулося лише тоді, коли в Тетяни сталася біда. Її чоловік через необережністьМарта закрила очі, глибоко зітхнула й тихо проговорила: “Боляче, доню… але тепер я розумію — треба було простити раніше.”
