Багато жінок мріють зустріти гідного чоловіка, створити міцну родину, народити дітей і знайти своє щастя. Та, як кажуть, доля не всім дарує казку. І чим сильніше кохаєш — тим гірше буває боляче.
Оленка впевнено вірила, що знайшла свою долю. Ще в школі вона познайомилася з Віктором — високим, гарним хлопцем з усмішкою, що запам’ятовувалась. Він одразу запалив її серце. Прогулянки під зорями, перші поцілунки, обіцянки… Через кілька років вони стали парою.
Її мати, Надія Степанівна, з перших днів не сприймала Віктора. Бачила в ньому ліниву безпомічність. Але Оленка була засліплена — для неї він був ідеалом. Університет вона закінчила із гарними оцінками, а Віктор ледь вступив до технікуму. Навчання давалося йому важко, і незабаром він його кинув.
— Мамо, ти мене не розумієш! У нас справжнє кохання! — повторювала Оленка, не слухаючи ніяких застережень.
Коли Віктор влаштувався продавцем у магазин побутової техніки, вважав це великим досягненням. Грошей вистачало хіба що на піво та снеки, але його це влаштовувало. Надію Степанівну — ні. Вона намагалася відкрити очі доньці, але марно.
Коханці влаштували скромне весілля. Жили вони в кімнатці у знайомих Віктора, у старій чернігівській комуналці, де стіни були тонкі, а сусіди все чули. Оленку це не лякало — головне, бути поруч із коханим. Віктор працювао спустивши рукава, а на прохання про допомогу лише знизував плечима. Дівчина все частіше позичала гроші у матері. Надія Степанівна не відмовляла: допомагала як могла — продуктами, одягом, навіть заощадженнями.
Кожна зустріч із зятем викликала в ній бурю. Він здавався їй чужим, ненадійним, слабким. Чоловіком вона його не вважала.
Коли стало зовсім важко, Оленка попросилася пожити у матері на пару місяців. Хотіли зібрати на оренду. Надія Степанівна неохоче згодилась, але швидко пошкодувала: Віктор лежав на дивані від ранку до ночі, а вся робота лягла на плечі доньки. Вона намагалася вчитися, підробляла онлайн — виснажена, але все рівно його захищала.
— Він просто втомлюється… — виправдовувала вона.
Через три місяці Віктор не витримав напруги і переконав Оленку повернутися до комуналки. Там, хоч і тісно, але без нотацій. Мати з полегшенням зітхнула, боїчись лише одного — щоб донька не завагітніла.
Та доля, як на зло, підіграла їй. Віктор втратив роботу. А Оленка, навпаки, отримала підвищення, почала заробляти досить. Незабаром стало ясно — вона чекає дитину.
Надія Степанівна була щаслива, дізнавшись, що стане бабусею. Але радість швидко зникла — зятя вона як не приймала, так і не хотіла бачити. І коли Оленка, втомлена від комуналки, знову попросилася пожити до матері, та поставила умову:
— Лише ти й дитина. Віктора не приводи. Навіть на поріг.
— Мамо, ж він батько моєї дитини! — спалахувала Оленка.
— А ти думала про це, коли за нього виходила?! — холодно відрізала мати. — Нехай спершу стане людиною.
Оленка розривалася. З одного боку — втома, немовля, відсутність затишку. З іншого — гордість і образа. Вона повернулася до чоловіка в тісну кімнатку, сподіваючись, що мати передумає. Але Надія Степанівна залишилася непохитною.
Для неї Віктор був чужим — не тим, кого вона бажала б бачити поруч із донькою та онукою. Та що поробиш? Діти обирають серцем, а не розумом. Материнське серце боліло, але рішення своє вона не змінила.
Час покаже, хто був правий. А поки що дві жінки — мати й донька — вчаться любити одна одну на відстані, приймаючи той вибір, який може не збігатися з їхніми мріями.
А ви як вважаєте: чи правильно вчинила Надія Степанівна? Чи варто було прийняти зятя заради доньки та онуки?
