«Мати впевнена, що мій хлопець зі мною через квартиру… А я боюсь, що вона зруйнує моє кохання»
Мене звуть Соломія, мені двадцять шість. Вже кілька років я живу з матір’ю у затишній трикімнатній квартирі в самому серці Львова. Батьки давно розлучилися — тоді я ще ходила до школи. Тато переїхав до іншого міста, і з тих пір з’являється у моєму житті лише на великі свята: дзвінок на Різдво, коротке «з днем народження» — ось і вся його участь. Він залишив нам житло, а сам зник.
Мати з того часу так і не влаштувала особисте життя. Були спроби, були залицяльники, але нічого серйозного. Вона замкнулася на мені, роботі, побуті. Вся її увага та турбота — лише на моїх плечах. Я, зі свого боку, ніколи нічого від неї не приховувала. Розповідала про кожного знайомого, про кожного хлопця, з яким ходила на побачення. Але ні з ким не складалося — не той погляд, не ті слова, не те відчуття. Я не хотіла витрачати чийсь і свій час, тому, якщо не відчувала «тої самої» іскри — одразу ставила крапку.
А потім з’явився Дмитро. Ми познайомилися в університеті на лекції. Від перших секунд між нами пробігла якась особлива енергія — легкість, тепло, щирість. Він не нав’язувався, але був поруч. Цікавився, слухав, допомагав, умів говорити так, що я забувала про все. Ми почали зустрічатися.
Я, як завжди, розповіла мамі. Не відтягувала, адже у нас завжди була довіра. Але її реакція цього разу вразила — холодна, уїдлива, навіть ворожа. Вона не бачила Дмитра, не спілкувалася з ним жодного разу, але одразу налаштувалася різко проти.
— Він з провінції, — зі зневагою промовила вона. — Переїхав до Львова заради навчання? Ну звісно. А тепер знайшов тебе з квартирою. Зрозуміло, нащо ти йому потрібна.
Я не вірила своїм вухам. Мати, яка завжди твердила, що щастя — це кохання, підтримка, турбота… тепер стверджувала, що мій хлопець шукає вигоди. Я сперечалася, намагалася пояснити. Казала, що Дмитро ніколи не натякав на житло, гроші чи інші блага. Сам працює, знімає маленьку квартирку з другом, навіть не пропонував переїхати до мене. Дарує квіти, супроводжує після пар, готує несподіванки. Невже це все — заради квадратних метрів?
Але мати залишалася непохитною. Влаштовувала сцени, плакала, казала, що я «зв’язуюсь з авантюристом». Благала кинути його, стверджуючи, що робить це «лише з любові». Що «захищає моє майбутнє». Що я «занадто наївна і вірить у казки».
Я почала помічати, як сама починаю вагатися. Після кожної розмови з нею ловлю себе на думці: раптом вона права? Раптом Дмитро дійсно має інші цілі? Почала аналізувати його вчинки, кожне слово. Хоча він не змінився ані на краплю. Все такий же щирий, уважний, ніжний. Ніколи не вимагає, не докоряє, не тисне. Він поруч — просто тому що хоче бути поруч.
Але в мені оселилася тривога. Я розриваюся між матір’ю, яка завжди була поруч, і коханим, якому вірю. Вона відчуває, що втрачає контроль. Їй боляче, що я дорослішаю, віддаляюся, будую своє. Можливо, боїться залишитися самотньою. Можливо, їй важко змиритися, що в моєму житті тепер є хтось інший — не лише вона.
Не знаю, що робити. Люблю Дмитра, але через постійні докори матері моє серце вже не знає спокою. Перестала радіти зустрічам, бо за кожним обіймом — страх, за кожним сміхом — підозра.
Я втомилася. Хочу бути щасливою. Любити без оправдань. Щоб мати підтримала, як колись. Але, мабуть, для неї я досі дитина, що не вміє обирати «правильно».
Може, вона й справді боїться самотності. Може, її власні нереалізовані мрії змушують так відчайдушно «рятувати» мене. Але хіба можна руйнувати кохання через власні страхи?
Не знаю, хто правий. Просто хочу вірити, що Дмитро — справжній. Що він не заради квартири, не заради вигоди — а просто тому що кохає. Так, як і я.
