Валентина Михайлівна так різко поставила чашку на блюдце, що чай розли́вся по скатертині. У трубці дзвенів обурений голос сусідки Марії Степанівни.
“Валлю, ну як так можна? Власних онуків не бачити! Вони ж маленькі, що вони тобі поганого зробили?”
“Маріє, не лізь не в своє діло”, — сухо відповіла Валентина Михайлівна. — “У кожного свої причини.”
“Які причини можуть бути проти дітей? Софійці ж усього чотири роки, а Дмитрику ледве два. Вони скучають за бабусею.”
Валентина Михайлівна зітхнула й глянула у вікно. На подвір’ї гралися сусідські діти, а вона згадала, як ще недавно тут же бігали її онуки. Софійка завжди просила поколихати її на гойдалках, а маленький Дмитро невпопат топотів за голубами.
“Маріє, мені неколи балакати. До побачення.”
Вона поклала слухавку й пішла на кухню. На холодильнику все ще висіли дитячі малюнки — каракулі фломастерами, які Софійка називала “портретом бабусі”. Валентина Михайлівна зняла їх і сунула у шухляду.
Дзвінок у двері змусив її здригнутися. Крізь дірку вона побачила сина Андрія з пакетами в руках.
“Мамо, відчини, будь ласка”, — втомлено попросив він.
Валентина Михайлівна відчинила двері, але не відступила.
“Якщо ти прийшов знову умовляти мене посидіти з дітьми, можеш одразу йти.”
Андрій поставив пакети на підлогу й глянув на матір.
“Мамо, ну що за дитячі витребеньки? Наталя захворіла, у неї температура під сорок. Мені треба на роботу, а дітей нема з ким лишити.”
“Знайди няню. У вас же грошей, як бур’яну.”
“Яку няню за один день? Мамо, це ж твої онуки!”
“Мої онуки?” — Валентина Михайлівна криво посміхнулася. — “А коли ви мене півроку тому зі своєї квартири виганяли, тоді вони теж були моїми?”
Андрій потер чоло. Цю розмову вони вже мали не раз.
“Мамо, ми ж пояснювали. Нам потрібен простір. Четвером у двокімнатній тісно.”
“Отак! А мені на старість шукати кут — це нормально?”
“Ми ж допомагаємо грошима…”
“Твоя допомога — дріб’язок!” — голос Валентини Михайлівни став усе голоснішим. — “Двадцять років я у вашій родині прожила. Твоїх дітей ростила, поки ви з Наталею працювали. Прала, готувала, прибирала. А як діти підросли й я стала непотрібна — гайда за двері!”
“Мамо, ну не було в нас іншого вибору…”
“Був вибір! Купити трикімнатну. Та ні, вам схотілося грошей на новий авто витратити таДивлячись у вікно на дітей, які грали у дворі, Валентина Михайлівна раптом зрозуміла, що гордість — це добре, але любов до онуків важливіша за усі образи, тому вона взяла телефон і набрала номер сина.
