Раннього ранку пролунав дзвінок, і Марічка ледве зрозуміла, чи прокинулась вона, чи ще сниться. На екрані засяяло ім’я — «мама». Сон як рукою зняло. Голос був бадьорим, навіть веселим:
— Спиш, ледащо? А я вже вареники ліплю. Завтра заходьте: і ти, і Олесь. Треба поговорити. Ні, не про город. Про заповіт! Не хочу, щоб ви на моїх похоронах лаялися через хату та копійки. Приходьте обидва, без заперечень!
Марічка застигла. Заповіт? Похорони? Що коїться? Але мати говорила так певно, що сперечатися було марно.
Тим часом Ганна Іванівна, мати Марічки та Олеся, сиділа за столом, поправляючи вишиваний платок. Поряд сусідка Галя дивилася на неї з тривогою:
— Ганнусю, ти захворіла? Чого такі похмурі розмови? Мене лякаєш…
— Не бійся, Галю, просто хочу побачити дітей. Рік уже не бачились. Кожен сам по собі, ніби не родичі. А якщо завтра щось станеться — хто їм усе розкаже? Та й перевірку влаштувати хочу. Подивлюся, хто як до мене ставиться.
З цими словами Ганна Іванівна зачинила двері за сусідкою і пішла спочивати. Завтра мало бути важливим днем.
Ранок видався похмурим, ніби під її задум. Прибрала в хаті, змінила одяг на старий халат, умилася, сіла в крісло і затаїла дух. За годину в двері постукали.
Першою увірвалася Марічка — червона, збентежена.
— Мамо! Що трапилося? Ти хвора? Який заповіт? — заговорила вона, кидаючись до матері.
За нею, спокійніший, увійшов Олесь.
— Ну ти й налякала нас, мамо. Вже зібралася, чи що? Може, ще зарано?
— Сідайте за стіл, діти мої, — стримано промовила Ганна Іванівна. — І своїх половинок покличте. Наталю, Тарасе, заходьте, не соромтеся.
Коли всі посідали, вона почала.
— Тільки слухайте й не перебивайте. Важливо сказати. Старість — не радість, а я живу сама. Хвороби не питають, коли приходити. Тому й вирішила: скажу, доки можу. Але спершу — допомога по господарству. Хто, як не рідні, старезній допоможе? Дрова порубати, обід зварити…
Марічка з Наталею закивали і взялися до справи. Ганна Іванівна пильно спостерігала: тісто липло до пальців, картопля нарізана затовсто, каструлі дзвеніли. «Міські ви мої невміхи», — з сумом подумала вона, але голосно недоганила. Не в тому річ.
Коли накрили стіл і повечеряли, вона попросила Тараса й Наталю вийти — залишилася наодинці з дітьми.
— Ну, а тепер слухайте уважно. Хату, де ви виросли, я вирішила заповісти Галі, сусідці. Вона поруч, допоможе, якщо що. Олесю, тобі залишу комору, інструменти, господарство. Що захочеш — те й роби. А тобі, Марічко, заповідаю гроші. Я пенсію відкладала, мало витрачалася.
У кімнаті запалала важка мовчанка.
— Хату — сторонній жінці? — нарешті проговорив Олесь. — Ти серйозно?
— А чому б і ні? Ви рік до мене не заходили. А Галя що дня приходить. А тебе, Олесю, на весілля не запросив — соромно було, що мати селянка? А тебе, Марічко, я з того часу як за Тараса другий раз вийшла — не бачила. Та й тоді образилася, пам’ятаєш? Коли я сказала, що Сенько тобі не пара. Я ж була права…
— Мамо, не треба… — прошепотіла Марічка.
— Погано мені. Піду полежу, — втомлено зітхнула Ганна Іванівна і зачинила за собою двері.
На дворі розпочалася розмова.
— Це все через тебе! — шипів Олесь. — Могла б до матері ходити. Тепер хату Галі відпишуть!
— Так, звісно! Я одна працюю з ранку до ночі! А ти з Наталкою чим зайнятий? Вона вдома сидить, могла б до мами забігати!
Вони кричали, перебивали один одного. Ганна слухала, сидячи в кріслі, дивилася у вікно. В очах стояли сльози. Де ті діти, що бігали босі по подвір’ю влітку? Де їхня доброта, турбота один про одного?
Коли вони повернулися в хату, вона вже не лежала — сиділа, зібрана, стримана, але очі зрадливо блищали.
— Мамо, що з тобою? Тобі ж погано… — почав Олесь.
— Вже краще, — глухо відповіла вона. — Мені стало ясно. Я нікому не потрібна. Заповіт, кажеш? Буде. Але пізніше. Коли ви самі вирішите — для чого вам ця хата: щоб любили її чи щоб ділили?
Ранком за сніданком панувала тиша. Лише скрип стільців та дзвін ложок. Першою наважилася заговорити Марічка:
— Пробач нас, мамо… Ми були неправі. Я буду приходити, чесно. Ми ж родина…
Ганна кивнула. За столом запанувала тепла мовчанка.
З того дня багато змінилося — і нічого. Олесь майже не з’являвся, але гроші присилав. А Марічка стала заходити частіше. Борщ, варення, допомога в городі. Але про заповіт ніхто більше не питав.
І ніхто не знав, що він давно лежав у нижній шухляді комода, підписаний і засвідчений. Усе було поділено порівну. Бо Ганна Іванівна, як і раніше, любила своїх дітей.І коли одного разу Марічка знайшла той заповіт, вона зрозуміла, що мамина любов ніколи не мала умов.
