Раніше того ранку, коли задзвонив телефон, Мар’яна ледве усвідомлювала, чи спить ще, чи вже прокинулась. На екрані світилося — «мама». Сон як рукою зняло. Материн голос був жвавим, майже радісним:
— Ще дрімаєш, ледачиця? А я вже пироги замесила. Завтра приходьте, тебе й Олежка. Треба поговорити. Ні, не про город. Про заповіт! Не хочу, щоб ви після мене сварились через хату та гріші. Приходьте обидва, без відмовок!
Мар’яна завмерла. Заповіт? Похорони? Що за історія? Але мати говорила так впевнено, що сперечатися не мало сенсу.
Тим часом Ганна Михайлівна, мати Мар’яни й Олега, сиділа за столом, поправляючи вовняну хустку. Поряд за столом сусідка Галина, в очах — тривога:
— Ганнусю, що з тобою? Звідки такі похмурі розмови? Мене лякаєш…
— Не бійся, Галю, просто захотілося побачити дітей. Рік уже не бачились. Кожен сам по собі, наче чужі. А якщо завтра щось станеться, хто їм все росповість? Та й перевірку влаштую. Подивлюся, хто як до мене ставиться.
З цими словами Ганна Михайлівна зачинила двері за сусідкою та пішла спочивати. Завтра був вирішальний день.
Ранок вийшов похмурим, наче підлаштувавшись під її задум. Вона прибрала в хаті, переодягла старий халат, умилася, сіла у крісло й затаїлася. За годину у двері постукали.
Першою вбігла Мар’яна — розпатлана, схвильована.
— Мамо! Що трапилось? Ти хвора? Який заповіт? — заголосила вона, кидаючись до матері.
За нею, стриманіший, зайшов Олег.
— Ну й налякала нас, мамо. Вже збираєшся, чи як? Може, ще зарано?
— Сідайте за стіл, діточки, — спокійно сказала Ганна Михайлівна. — Та й своїх половинок покличте. Даринко, Славку, заходьте, не соромтесь.
Коли всі посідали, вона почала.
— Слухайте й не перебивайте. Хочу сказати. Старість не радість, а я сама. Хвороби не питають, коли приходити. Тому й вирішила: скажу, доки можу. Але спершу — допомога по господарству. Хто, як не рідні, допоможе старесі? Дрова — поколоти, обід — зварити…
Мар’яна з Дариною кивнули й взялися за роботу. Ганна спостерігала: тісто липло до рук, картопля різалась кубовато, каструлі брязкали. «Міські ви мої невміхи», — сумно подумала вона, та вслух не докоряла. Не в цьому суть.
Коли накрили стіл і пообідали, вона попросила Славика й Дарину вийти — залишилася наодинці з дітьми.
— Тепер слухайте уважно. Хату, де виросли, я відпишу Галюсі, сусідці. Вона поруч, допоможе, якщо що. Олегу, тобі залишаю комору, інструменти, господарство. Роби, що захочеш. А тобі, Мар’яночко, залишаю заощадження. Я пенсію складала, майже не витрачала.
У хаті повисла важка мовчанка.
— Хату — сусідці?! — нарешті вимовив Олег. — Ти серйозно?
— А чому б і ні? Ви рік не приїжджали. А Галя щодня приходить. А ти, Олежко, на весілля запросив? Соромився, що мати в тебе проста? А тебе, Мар’яно, не бачила з того часу, як за Славка вдруге вийшла. Та й тоді образилась, пам’ятаєш? Коли я сказала, що він тобі не пара. А я ж була права…
— Мамо, не треба… — прошепотіла Мар’яна.
— Погано мені. Піду полежу, — втомлено видихнула Ганна Михайлівна і зачинила за собою двері до спальні.
На подвір’ї почалася суперечка.
— Це все через тебе! — шипів Олег. — Могла б до матері ходити! Тепер хата сусідці!
— Авжеж! Я одна працюю! А ти з Дариною чим займаєтеся? Вона ж сидить вдома, могла б провідати!
Вони кричали, перебивали один одного. Ганна слухала, сидячи біля вікна. В очах стояли сльози. Де ті діти, що босоніж бігали влітку по двору? Де їхня доброта, піклування?
Коли вони повернулися, вона вже не лежала — сиділа, зібрана, спокійна, тільки очі зрадливо блищали.
— Мамо, що з тобою? Тобі ж погано… — почав Олег.
— Вже краще, — тихо промовила вона. — Мені все стало ясно. Я нікому не потрібна. Заповіт, кажеш? БудА потім вона підвелася, обняла їх обох і прошепотіла: “Головне, щоб ви були щасливі, а все інше — неважливо.”
