Марія Степанівна поставила глиняну чашку на стіл так різко, що гарячий узвар пролився на вишивану серветку. У трубці все ще лунав обурений голос сусідки Ганни Іванівни.
“Марусю, ну як так можна? Власних онуків не бачити! Вони ж малі, що вони тобі поганого зробили?”
“Ганно, не лізь не у своє діло,” сухо відповіла Марія Степанівна. “У кожного свої причини.”
“Які причини можуть бути проти дітей? Оленці ж усього чотири, а Юркові лише два. Вони ж за бабусею нудиться.”
Марія Степанівна зітхнула й глянула у вікно. На подвір’ї грали сусідські діти, а вона згадала, як нещодавно тут же бігали її онуки. Оленка завжди просила покачати її на гойдалках, а маленький Юрко незграбно тупотів за голубами.
“Ганно, мені неколи балакати. Бувай.”
Вона поклала слухавку й пішла у кухню. На холодильнику все ще висіли дитячі малюнки – незграбні штрихи фломастерами, що Оленка називала “портретом бабусі”. Марія Степанівна зняла малюнки й сховала у шухляду.
Дзвінок у двері змусив її здригнутися. Крізь вічко вона побачила сина Тараса з пакетами в руках.
“Мамо, відчини, будь ласка,” втомлено попросив він.
Марія Степанівна відчинила двері, але з порогу не відступила.
“Якщо ти прийшов знову умовляти мене сидіти з дітьми, то можеш одразу йти.”
Тарас поставив пакети на підлогу й подивився на матір.
“Мамо, ну що то за дитячі витівки? Наталя захворіла, у неї температура під сорок. Мені треба на роботу, а дітей ні з ким лишити.”
“Знайди няню. У вас же грошей, як бур’яну.”
“Яку няню за один день? Мамо, це ж твої онуки!”
“Мої онуки?” – Марія Степанівна усміхнулася. – А коли ви мене пів року тому зі своєї хати виганяли, вони теж були моїми онуками?
Тарас потер чоло. Цю розмову вони вже вели не раз.
“Мамо, ми ж пояснювали. Нам потрібен був простір. Сім’ї з чотирьох осіб у двокімнатній хаті тісно.”
“Отак, простір. А мені на старості літ знімати куточок – це нормально?”
“Ми ж допомагаємо грошима…”
“Твоя допомога – копійки!” – голос Марії Степанівни ставав усе голоснішим. – Двадцять років я у вашій сім’ї прожила. Твоїх дітей вирощувала, поки ви з Наталею працювали. Прала, готувала, прибирала. А як діти підросли й я стала непотрібна – геть із хати!
“Мамо, ну не було в нас іншого виходу…”
“Був вихід! Купити трикімнатніМарія Степанівна закрила двері перед сином, а потім тихо опустилася на старий дерев’яний стілець, де колискувала його самого, коли він був маленьким, і гірко заплакала над розбитими мріями про щасливу старость у колі родини.
