«Мати живе на мій кошт» — від цих слів у мене похололо в грудях.
Досі не можу забути того дня, коли прочитала повідомлення від сина, від якого аж дух захопило. Моє життя в рідній хаті у Львові перевернулося з ніг на голову, і біль від його слів досі відлунює в серці.
Багато років тому мій син Тарас із дружиною Оленою переїхали до мене відразу після весілля. Разом ми раділи народженню їхніх дітей, разом переживали їхні хвороби та перші кроки. Олена була у декреті з першою дитиною, потім із другою, і з третьою. Коли вона не могла, я брала лікарняні, щоб доглядати онуків. Дім перетворився на коловорот справ: варити, прибирати, дитячий сміх і сльози. Відпочивати було ніколи, і я змирилася із цим безладом.
Я чекала пенсії, як порятунку. Відмічала дні в календарі, мріяла про спокій. Та ідилія тривала лише півроку. Щоранку я відвозила Тараса та Олену на роботу, готувала онукам сніданок, годувала їх, відводила до садка та школи. З найменшою онукою ми гуляли у парку, потім поверталися додому, варили обід, прали, прибирали. Ввечері везла дітей на заняття до музичної школи.
Мої дні були розписані по хвилинах. Та я знаходила час для свого хобі — читання та вишиванки. Це було моє порятунком, моїм куточком тиші серед хаосу. Одного разу я отримала повідомлення від Тараса. Прочитавши його, завмерла, не вірячи очам.
Спочатку думала, що це чийсь злий жарт. Потім Тарас зізнався, що відправив його випадково, не мені. Але було вже пізно — його слова випалили мені душу: «Мати живе на мій кошт, а ми ще й на її ліки витрачаємось». Я сказала, що пробачила його, але жити з ними під одним дахом більше не могла.
Як він міг так написати? Я віддавала кожну копійку своєї пенсії на родинні потреби. Більшість ліків мені виписували безкоштовно як пенсіонерці. Та його слова показали, як він насправді до мене ставиться. Я мовчала, не влаштовувала скандалу. Замість цього зняла маленьку квартирку і переїхала, пояснивши, що мені буде зручніше самостійно.
Оренда пожирала майже всю мою пенсію. Залишилася майже без засобів, але просити допомоги у сина не збиралася. Перед виходом на пенсію купила ноутбук, незважаючи на вмовляння Олени, що «не впораюся». Але я впоралася. Донька моєї подруги навчила мене користуватися ним.
Почала фотографувати свої вишивки і викладати їх у соцмережі. Попросила колишніх колег порекомендувати мене. За тиждень моє хобі принесло перші гроші. Це були скромні суми, але вони дали мені впевненість, що я не загину і не буду смирятися перед сином.
Через місяць до мене завітала сусідка і попросила за плату навчити її онуку вишиванці та шиттю. Дівчинка стала моєю першою ученицею. Потім до неї приєдналися ще двоє малечі. Батьки щедро платили за заняття, і моє життя почало налагоджуватися.
Але рана в серці не загоюється. Я майже перестала спілкуватися з сім’єю Тараса. Бачимося лише на родинних святах. В очах онуків — німий докір. В очах сина — несмілива провина. Якби він знав, скільки разів я плакала в подушку… Але тепер у мене є своя справа, свої учні, своя гідність. І я вже не та беззахисна бабуся, яка жила «на його кошт».
