Матір звуть Оксана, їй сорок два. Народила мене рано — щойно закінчила ліцей, у сімнадцять з половиною. Її перше кохання закінчилось не весіллям, а підгузниками, безсонними ночами й боротьбою за виживання. Батько пішов від нас одразу після пологів, а на ноги її поставили лише дідусь із бабусею. Завдяки їм вона здобула освіту, а я — хоч якесь дитинство.
Мати не одружувалась, хоча залицяльники були. Та далі дружби ні з ким не йшло. Завжди жартувала: «Ось ти виростеш — тоді й подумаю про щастя». Жили ми душею в душу — разом обирали сукні, мінялись светрами, фарбували волосся в тон. Мої підліткові експерименти — бузкове волосся, пірсинг, ланцюжки — вона сприймала із сміхом. Нас ніби з’єднувала одна хвиля. Чи це лише здавалось.
Мені двадцять. Вчусь, працюю, маю своє коло спілкування. Гадала, матір сумуватиме, адже я роками була її світом. Та на мій подив, вона не лише не сумує — закохалась. І що найжахливіше — у хлопця, який молодший за неї майже вдвічі!
Все почалось невинно. Мати працює вчителькою історії. Колектив, як завжди, жіночий. Та одного разу в її розповідях почав з’являтись «Максим». Спочатку не звернула уваги. Та з кожним днем ставало очевидним: мати втрачає голову. Виявилось, цей «Максим» — новий інформатик, якому всього… двадцять два! На рік старший за мене. І ось моя матір, доросла жінка, поводиться як підлітка: пече йому паляниці, перевіряє зошити, малює конспекти уроків, носить ланчбокси, бо хлопець «на дієті й їдальню не відвідує».
Я оніміла. За життя мати ані разу не збирала мені обід на роботу, а тут — цілий кейтерінг. Пішла до її колег — ті теж тривожаться. Кажуть, Оксана модничає, перефарбилась, оновила гардероб. Переконалася — правда. Раніше носила класичні костюми, тепер — спідниці-міні, яскравий грим, руде волосся. Все через те, що Максим обмовився, ніби вона схожа на «співачку з гурту «Воплі Відоплясова».
Потім почалось найгірше — мати заговорила про спільне проживання з ним. Мовляв, хоче пожити «для себе», бо заслужила щастя. Я намагалась переконати: «Ти взагалі розумієш, хто він? У нього немає навіть власної оселі, робота тимчасова…»
— Він мене розуміє, як ніхто, — відповідала вона. — Навіть з твоїм батьком не почувалась такою потрібною. Плануємо одружитись.
Мене немов вітром збило з ніг.
— Ти серйозно?! Вийдеш за хлопця, який тільки-но з університету?! — кричала я.
— Не смій його ображати! Він — доросла людина!
— Це афера, мамо! Він використовує тебе заради квартири! Доки можна бути навівною?!
Посварились вперше за життя. Кричали, хлопали дверима. Вона звинуватила мене в егоїзмі, мовляв, не можу змиритись із її щастям. Я намагалась відкрити їй очі, та вона була немов зачарована.
Вже хотіла йти до директора школи, але передумала — соромно. Вирішила інакше: просто сховала мамині документи — паспорт, РНОКПП, свідоцтва. Поки паперів немає — до РАЦСу не підуть.
Звинувачуйте мене в чому завгодно. Але це краще, аніж потім збирати уламки її серця, коли цей «наречений» зникне після прописки. Спостерігаю. Чекаю. Якщо він лишиться з нею, не маючи вигоди — може, почуття справжні.
Але якщо через тиждень почне натискати, вимагати «вирішити питання» — тоді й зрозумію, хто він насправді.
Інколи любов вимагає холодного розуму. Особливо коли йдеться про рідних.
