Матір мою звуть Оксана, їй сорок два. Народила вона мене зовсім юною — щойно закінчила школу, у сімнадцять з половиною. Її перше кохання закінчилось не весіллям, а підгузками, безсонними ночами й важкою боротьбою за виживання. Батько пішов від нас одразу після пологів, а на ноги її поставили лише дідусь із бабусею. Завдяки їм вона здобула освіту, а я — хоч якесь дитинство.
Мати ніколи не виходила заміж, хоч залицяльників було чимало. Та далі дружби з ніким не йшла. Завжди жартувала: «Ось ти виростеш — тоді й подумаю про щастя». Жили ми душею в душу — легко, щиро. Вона була мені найкращою подругою: разом обирали сукні, мінялися светрами, фарбували волосся в тон. Мої підліткові експерименти — фіолетові локони, пірсинг, ланцюги — сприймала з усмішкою. Нам завжди було разом цікаво. Чи так здавалося.
Мені зараз двадцять. Вчусь, працюю, маю своє коло спілкування, вечірки. Гадала, матір сумуватиме, адже роками я була її світом. Та на мій подив, вона не лише не сумує — закохалась. І що найжахливіше — у хлопця, який молодший за неї майже вдвічі!
Все почалось невинно. Мати працює вчителькою історії. Колектив у них, як зазвичай у школах, переважно жіночий. І от одного разу в її розповідях почав з’являтись якийсь «Андрій». Спочатку не звернула уваги. Та з кожним днем ставало очевидним: мати втрачає голову. Виявилось, що «Андрій», або ж «Андрійко» — новий вчитель інформатики, якому всього… двадцять два! Тобто, на рік старший за мене. І ось моя мати, доросла жінка, поводиться як підлітка: пече йому паляниці, перевіряє зошити, малює конспекти уроків, носить лоточки з їжею, бо хлопець «на дієті й у їдальні не їсть».
Я оніміла. За життя матір жодного разу не збирала мені обід на роботу, а тут — цілий кейтеринг. Пішла до її колег — ті теж стурбовані. Кажуть, Оксана поводиться дивно: молодиться, перефарбилась, оновила гардероб. Глянула — правда. Раніше носила класичні костюми, тепер — спідниці-міні, яскравий мейк, руде волосся. Все через те, що Андрійко обмовився, ніби вона схожа на «ту співачку з Океану Ельзи».
А потім почалось найгірше — мати заговорила про те, щоб переїхати до Андрія. Каже, що хоче нарешті пожити «для себе», що заслужила на щастя. Я намагалась її зупинити: «Ти взагалі розумієш, хто він? У нього немає навіть власного житла, робота тимчасова…»
— Він мене розуміє, як ніхто, — відповідала вона. — Навіть з твоїм батьком я не почувалася такою потрібною. Хочемо одружитись.
У мене під ногами хитається підлога.
— Ти серйозно?! Вийдеш заміж за хлопця, який тільки-но з університету?! — кричу.
— Не смій його ображати! Він — доросла людина!
— Це ж афера, мамо! Він використовує тебе заради квартири! Доки можна бути наївною?!
Посварились вперше за життя. Кричали, хлопали дверима. Вона звинуватила мене в егоїзмі, мовляв, заздрю її щастю. Я намагалась відкрити їй очі, та вона немов у тумані.
Вже хотіла йти до директора школи, але передумала — соромно. Вирішила інакше: просто сховала мамині документи — паспорт, РНОКПП, свідоцтва. Поки паперів немає — до ДРАЦСу їм не піти.
Звинувачуйте мене в чому завгодно. Але це краще, аніж потім збирати уламки її серця, коли цей «наречений» зникне, отримавши прописку. Я чекаю. Спостерігаю. Якщо він лишиться з нею, знаючи, що документів немає — може, і справді кохає.
Але якщо через тиждень почне поспішати, вимагати «вирішити питання» — тоді й зрозуміємо, хто він насправді.
Інколи любов потребує холодного розуму. Особливо коли йдеться про рідних.
