Жадібність, прихована під маскою турботи, часто перетворюється на зраду. І якщо хтось гадає, що родинні зв’язки — це гарантія любові й вірності, то ця історія стане для нього холодним душем.
Марія Степанівна завжди була скромною та доброю жінкою. Життя їй випало нелегке — рано овдовіла, сама виростила двох дітей: доньку Соломію та сина Івана. Працювала медсестрою у лікарні, ніколи не скаржилася, нічого не просила. Все, що мала, віддавала дітям, вірячи, що вони зроблять її старість світлою та безбідною.
Коли Марії виповнилося 75, здоров’я почало слабшати. Серце кволіло, ноги не слухалися, тиск скакав. Соломія запропонувала матері продати старий будиночок у селі та переїхати до неї в міську квартиру.
«Мамо, тобі самій у тій глушині не можна, а у нас тепло, діти поруч, онуки кожен день тебе бачитимуть», — переконувала дочка, дивлячись у вічі з натягнутою посмішкою.
Марія Степанівна повірила. Продала хату, віддала гроші доньці — на ремонт, на «спільне майбутнє». І переїхала.
Спочатку справді все було ніби з казки: затишок, онуки, спільні вечері. Та незабаром дочці почало заважати буквально все: старі запахи, поради, прохання зробити телевізор тихіше. Кожне слово матері стало сприйматися як втручання.
«Мамо, ти ж розумієш, що ти вже літня людина. Тобі потрібен догляд. Я знайшла гарний будинок для похилих. Там лікарі, процедури, прогулянки… і ніхто на тебе сердитися не буде».
І матір відвезли до пансіонату. Без сліз, без пояснень. Оформили як тимчасове перебування — і більше не повернулися.
Та у Марії був ще син — Іван. Він жив у іншому місті, рідко приїздив, але мати завжди говорила про нього з теплотою: «У Ванюхи велике серце. Він не забуде». І вона не помилилася.
Одного разу Іван приїхав без попередження — хотів зробити сюрприз. Та в будинку матері не знайшов. Сусіди розповіли все: як забирали Марію, як продали хату, як донька розпорядилася її грошима.
Іван розлютився і поїхав у пансіонат. Побачив, як його мати, колись жвава, світла жінка, сидить на лавочці, згорблена, з порожнім поглядом. Серце його стиснулося.
«Мамо… мамо, як же так?» — упав перед нею на коліна. «Невже ти це заслужила?..»
Вони плакали. Вона — від болю й сорому. Він — від провини й гніву. І тоді Іван ухвалив рішення: забере матір до себе, витягне її з цієї самотності.
Через місяць Марія Степанівна заїхала у новий будиночок — у теплий, затишний котедж на околиці міста. Дім був скромний, але затишний. У ньому пахло медовиком і свіжістю. У дворі цвіли квіти, а на ґанку майоріли занавіски.
«Мамо, тепер це твій дім. Тут ти — господиня. А ми — поруч».
Невістка зустріла свекруху з обіймами, сказала: «Ви для нас — як друга мати. Ми про вас подбаємо».
І все б склалося щасливо, якби не несподіваний візит Соломії. Вона прийшла до пансіонату за «допомогою» — так вона називала мізерну пенсію матері, яку забирала під приводом «складних часів».
Та їй сказали, що Марії Степанівни там більше немає. Жінка запанікувала. Дізнавшись нову адресу, прийшла під виглядом турботливої дочки — зі штучними сльозами й наріканням:
«Мамо, у нас все погано. Грошей немає. Чоловік ось-ось звільниться. Ти ж усе одно моя мати…»
Але зустрів її не сумний погляд старої жінки, а рішучий голос брата:
«Соломіє, навіть не думай сюди більше приходити. Дім — мій. Мама житиме тут. А ти, якщо тобі погано — їдь у село, спробуй почати з нуля. Якщо хочеш допомоги — запишись у будинок для похилих, там, як ти казала, догляд і турбота».
«Та як ти смієш! Я ж теж її донька!»
«Ти? Та, що здала її, коли їй було найгірше? Більше не підходь. Якщо ще раз побачу тебе біля її дому — пожалкуєш».
Соломія розвернулася і пішла. Без сліз. Без каяття. Лише з палаючим поглядом.
А Марія Степанівна того вечора сиділа у кріслі біля вікна, тримала в руках чашку з чаєм і вперше за багато років відчувала, що вона — не тягар. Що вона — потрібна. Що її люблять.
Син підійшов, накрив її плечі пледом і поцілував у голову:
«Усе добре, мамо. Тепер усе буде інакше. Обецяю».
