«Мама живе на мої гроші» ці слова заморозили мені кров у жилах.
«Мама живе на моїй спині» від цього мені стало холодно. Досі не можу забути того дня, коли прочитала повідомлення від сина, від якого аж похололо в душі. Моє життя у львівській квартирі перевернулося догори дном, і біль від його слів досі відлунює в моєму серці.
Багато років тому мій син Тарас і його дружина Оксана оселилися в мене одразу після весілля. Разом ми святкували народження їхніх дітей, переживали хвороби та перші кроки. Оксана була у декреті спочатку з першою дитиною, потім з другою, з третьою. Коли вона не могла, я брала лікарняні, щоб доглядати онуків. Дім перетворився на коловорот справ: приготування їжі, прибирання, дитячий сміх і плач. Відпочинку не було, але я звикла до цього хаосу.
Я чекала на пенсію, як на порятунок. Відмічала дні в календарі, мріяла про спокій. Та ця ідилія тривала лише півроку. Щоранку я відвозила Тараса й Оксану на роботу, готувала онукам сніданок, годувала, відводила до дитячого садка та школи. З найменшою онукою гуляла в парку, потім поверталися додому варила обід, мила, прибирала. Ввечері відводила їх до музичної школи.
Мої дні були розписані по хвилинах. Проте знаходила хвилинки для свого захоплення читання та вишивання. Це був мій порятунок, острівець спокою серед шторму. Одного дня я отримала повідомлення від Тараса. Коли прочитала, завмерла, не вірячи власним очам.
Спочатку подумала, що це жорстокий жарт. Пізніше Тарас зізнався, що надіслав його випадково, не мені. Але було вже пізно його слова обпекли мені душу: «Мама живе на моїй спині, і ми ще й витрачаємо гроші на її ліки». Я сказала, що пробачила, але жити під одним дахом з ними більше не могла.
Як він міг таке написати? Віддавала кожну копійку з пенсії на потреби сімї. Більшість ліків отримувала безкоштовно як пенсіонерка. Але його слова показали справжнє ставлення. Я мовчала, не влаштовувала скандалів. Натомість зняла маленьку квартирку й переїхала, сказавши, що мені краще самій.
Оренда пожирала майже всю пенсію. Залишалося дуже мало, але я не збиралася просити допомоги в сина. Перед виходом на пенсію купила собі ноутбук, незважаючи на слова Оксани, що «не впораюся». Але впоралася. Донька подруги навчила мене користуватися ним.
Почала фотографувати свої вишивки й публікувати в соцмережах. Попросила колишніх колег порекомендувати мене. За тиждень моє хобі принесло перші гроші. Суми були скромні, але вони дали мені віру, що не зникну й не буду принижуватися перед сином.
Через місяць сусідка зайшла до мене й попросила навчити її онуку шити та вишивати за гроші. Дівчинка стала моєю першою ученицею. Згодом приєдналися ще дві. Батьки щедро платили за заняття, і моє життя почало поволі виправлятися.
Але рана в серці не загоюється. Майже перестала спілкуватися з родиною Тараса. Бачимося лише на сімейних зборах.
