Я вже три роки як заміжня. Дітей поки нема, хоча думки про материнство давно кружляли в повітрі. Весь цей час ми з чоловіком жили на орендованій квартирі в центрі Чернігова — не тому що не могли собі дозволити інше житло, а тому що моя свекруха, Ганна Миколаївна, не пустила нас у свою однушку, яка роками стояла пусткою.
Вона сама виростила Олега — мого чоловіка. Квартиру їй колись дали від трикотажної фабрики, де вона пропрацювала двадцять років. Згодом вона вдруге вийшла заміж.
— Мій вітчим був доброю людиною, він справді став для мене батьком, — розповідав чоловік. — Але з матір’ю вони постійно сварилися. Вона все скаржилася, що грошей мало, їй усього завжди не вистачало.
У вітчима була донька від першого шлюбу. Він хотів усиновити Олега, але Ганна Миколаївна була рішуче проти — боялася втратити державні пільги. Коли вона переїхала до нового чоловіка, свою квартиру просто замкнула. Там навіть ремонту не було, і вона вирішила не здавати — мовляв, немає сенсу.
Після весілля ми просили її дозволити пожити там — скромно, але своє. Але свекруха й слухати не хотіла:
— Ми от-от розлучимося, — заявила вона, — він жадібний, ледачий, ні на що не здатний. Я з ним лише через вигоду. розлучимося — і куди мені йти, якщо ви вже туди заселитесь?
І справді, незабаром вона подала на розлучення. Але з чоловіком не поспішала роз’їжджатися. А потім і зовсім прийшла біда — вітчим помер. Ганна Миколаївна була впевнена, що тепер двокімнатна квартира стане її. Але виявилося, що спадок записаний на його доньку.
У цей же час померла моя бабуся, яка ще за життя переписала на мене свою затишну двокімнатну. Ми з чоловіком почали там ремонт, готувалися до переїзду. Але все перекреслила істерика Ганни Миколаївни.
— Я ж його на руках носила, поки та, його донька, навіть у гості не заходила! Я йому і борщі варила, і ліки носила. А тепер вона, та Даринка, буде жити у Львові у спадщині, а я — у сирій однушці! Ось вам і справедливість! — кричала вона в трубку.
Всі ці біди вона влаштувала собі сама: сама відмовилася від усиновлення, сама не захотіла жити з нами. Спорити було марно. Довелося їй повертатися в ту саму пусту, занедбану однушку. Там ні меблів, ні нормальних умов. Голі стіни.
Чоловікові стало її шкода. Він вирішив трохи облаштувати житло, хоч би косметичний ремонт зробити. Я ж, у свою чергу, запропонувала перевезти туди бабусині меблі — ми все одно хотіли їх замінити на нові. Все було чисте, міцне — хоч і не свіже.
Частину речей Ганна Миколаївна встигла вивезти з квартири покійного чоловіка, але там була переважно вбудована техніка, яку й вивозити не мало сенсу. А спадкоємиця вітчима — не промах — нічого коштовного віддавати не хотіла.
Коли ми привезли меблі, свекруха влаштувала сцену:
— Що це?! Ви вирішили мені старе сміття з горища підсунути?! Чоловік помер, а ви до мене, як до відбросів ставитеся! Собі все нове купили, а мені — мотлох! Ганьба! — закричала вона прямо у під’їзді.
Хоч бабусиному дивану було всього чотири роки, і вона майже на ньому не спала. А нові меблі нам купували мої батьки. Чому свекруха вирішила, що ми зобов’язані повністю їй квартиру облаштувати — загадка. Більше того, вона вимагала, щоб ми все назад забрали. Почала докоряти: мовляв, гроші на ремонт є, а на матір — ні.
Ми розвернулися й пішли. Меблі залишилися в коридорі. Я думала, чоловік на вихідних повернеться і все забере. Але ні. Свекруха викликала сусіда, все сама затягла в квартиру. Мабуть, зрозуміла, що вже не до показух, особливо коли в кишені — пусто.
Отак і живе. З образами, з чужими меблями, але з власною гордістю. Тільки от гордість, як виявилося, обіду не зварить і вночі не вкриє.
