Після весілля мого сина я намагалася бувати в їхньому домі щонайчастіше. Приходила не з порожніми руками – завжди готувала щось смачненьке, приносила солодощі, пекла паляниці. Невістка хвалила мої страви, із задоволенням куштувала першою. Мені здавалося, що у нас склалися теплі, щирі ділові стосунки. Я щиро раділа, що можу бути корисною, бути поряд. Найголовніше – що я входжу в їхню родину не як чужа, а як рідна людина.
Але одного разу все змінилося. Я зайшла до них, і вдома була лише невістка. Ми випили по чашці кави, як завжди. Але я відразу відчула – в її погляді щось неспокійне, ніби вона хоче щось сказати, але вагається. І коли розмова нарешті відбулася, вона стала ударом у саме сердце.
— Краще б ви приходили рідше… Нехай Олег сам відвідує вас, — промовила вона, опустивши очі.
Я не очікувала. В її голосі відчувався холод, а в очах… дратівливість? Не знаю. Після тієї розмови я перестала приходити. Просто зникла з їхнього побуту, щоб не заважати, не дратувати. Син почав заходити до нас сам. Невістка більше не з’являлася у нас ні разу.
Я мовчала. Нікому не скаржилася. Хоч усередині все стискалося від образу. Я не розуміла – у чому моя провина? Я ж лише хотіла допомогти… Усе життя я старалася берегти мир у родині. А тепер моя участь стала для когось тягарем. Боляче усвідомлювати, що тебе не хочуть бачити.
Минув час. У них народилася дитина – наш довгоочікуваний онук. Ми з чоловіком були на сьомому небі від щастя. Але й тут ми намагалися не нав’язуватися: приходили тільки за запрошенням, гуляли з малюком, щоб не заважати. Робили все можливе, щоб не бути зайвими.
І ось одного разу – дзвінок. Невістка. Тихим, майже офіційним голосом вона сказала:
— Ви не могли б сьогодні посидіти з дитиною у нас вдома? Мені потрібно терміново відлучитися по справах.
Вона не просила – вона просто поставила мене перед фактом. Наче це нам потрібніше, ніж їй. Наче ми благали її дати нам цю нагоду. Адже ще зовсім недавно вона просила мене не приходити…
Я довго думала, як вчинити. Гордість наказувала – відмовити. Але розум шепотів: це шанс. Шанс не через неї – заради онука. Заради Олега. Заради ладу в родині. Але я відповіла інакше:
— Краще привезіть малого до нас. Адже ви самі просили, щоб ми не приходили до вас без потреби. Я не хочу порушувати ваш простір.
Невістка замовкла. Але за кілька секунд погодилася. Привезла дитину. А у нас з чоловіком того дня – наче свято було. Ми гралися, сміялися, гуляли – день промайнув як мить. Яке ж щастя – бути бабусею та дідусем! І все одно всередині залишився присмак гіркоти. Я не розуміла: як тепер себе вести?
Залишатися такою ж стриманою? Чекати, поки вона зробить перший крок? Чи стати мудрішою й переступити через образи? Заради онука я готова на багато. Готова пробачити,
