Я виросла у бабусі, хоча насправді своїх батьків майже не памятаю. Зараз, по минулому часу, пригадую, як вони несподівано зявилися та зажадали від мене аліменти.
Життя склалося так, що я з дитинства з батьками майже не бачилася. Ми мешкали у різних містах: я росла на Полтавщині, а вони весь час гастролювали співали у хорі як артисти й постійно їздили Україною. Коли мені виповнилося пять, мене передали на виховання татовій мамі. Бабусі було легше жити з онукою, і вона погодилась взяти мене до себе. Звісно, їй довелось переїхати до родичів у Нові Санжари.
Перші два-три роки мама та тато заїжджали нечасто: хіба що двічі на рік провідати нас, іноді й тричі траплялося, але згодом ці візити стали зовсім рідкісними. А потім і зовсім забули дорогу до нашої оселі. Спілкування припинилося, і навіть думати про них перестала. Уже в студентські роки, коли навчалася на стоматолога в Харківському медичному університеті, у третьому курсі я вийшла заміж.
Зараз з чоловіком Благовідом ми ведемо приватну стоматологічну клініку в центрі Полтави, і статки у нас цілком пристойні, як для наших країв. Минув вже рік, як до нас несподівано завітали мої батьки навіть телефонного мого номера не мали й тому телефонували прямо на рецепцію клініки. Кожна розмова з ними зводилась до постійних скарг на тяжке життя, їхню нестачу грошей, та невдалі справи.
Я завше уважно слухала й казала, що кожному свій шлях. Ви самі обрали долю, віддали мене бабусі, та й жили, як вважали за потрібне. Інколи вони скидали моїй бабусі якусь невелику суму гривень, але зазвичай жили ми на її пенсію. Вона часто про це казала: мовляв, потрібно заощаджувати на всьому, щоб вижити. Я досі памятаю, як старалася гарно вчитися, працювала нічною помічницею у лікарні, щоб хоч якось забезпечити себе їжею та одягом.
Тепер я переконана: моє життя склалось інакше, і кожен з нас живе своїм шляхом. Дуже рідко відчувала докори сумління щодо батьків. Однак, коли вони зрозуміли, що фінансової помочі від мене не отримають, почали лякати мене судом і вимагати аліменти. Після цих слів я відчула, що не хочу більше нічого про них знати. Якщо раніше хоч коли-ніколи приходила думка допомогти, то нині я впевнено дозволяю кожному йти своєю дорогою.
Як вважаєте, чи правильно я вчинила, що не захотіла допомагати батькам? Чи мала б простити їх і підтримати зараз, коли вони цього просять?
