Мене виростила моя бабуся, а тепер ось батьки вирішили, що я маю виплачувати їм аліменти.
Ми з батьками вже давно живемо у різних містах України. Не бачив їх понад двадцять років. Вони завжди були мандрівниками: співали у художньому хорі, їхнє життя постійно у поїздках. Після того як мені виповнилося пять, бабуся забрала мене до себе в Полтаву. Вона хотіла полегшити собі старість дитиною, тож ми деякий час жили навіть у її двоюрідної сестри.
Спочатку мама з татом приїжджали до нас двічі, може й тричі на рік. Потім візити ставали все рідшими, поки зовсім не припинились. Я вже перестав навіть згадувати про них. Контакт обірвався. Навчаючись на стоматолога у Києві, я на третьому курсі одружився.
Зараз ми з дружиною відкрили власну стоматологічну клініку у Львові, заробляємо добре. Рік тому несподівано зявилися тато й мама. Вони почали дзвонити прямо на робочий телефон клініки, бо мого мобільного навіть не знали. Говорили вони лише про те, як їм важко і що життя не вдалося.
Я вислуховував їхні скарги, та нагадував, що вони самі обрали свій шлях, коли залишили мене бабусі. Інколи батьки скидали бабусі якусь тисячу гривень до пенсії, та, по суті, ми з бабусею виживали на її пенсію. Вона не раз про це говорила, і я це розумів економили на всьому.
У школі я навчався старанно, а щоб мати на харчі й одяг, ще й підробляв у лікарні нічними чергуваннями. Сьогодні у мене своє життя, у батьків своє, і я довго вважав, що так справедливо.
Після того, як тато з мамою зрозуміли, що я їм допомагати не збираюсь, почали погрожувати, що подадуть на мене в суд за аліменти. Їхні слова остаточно відштовхнули мене. Якщо колись я ще вагався і думав, чи не допомогти їм фінансово, то тепер не хочу навіть знати їх. Чи правильно я чиню, чи таки повинен підтримати своїх батьків?
Справжній урок для мене не покладати відповідальність за свій вибір на інших, а бути відповідальним за тих, кого любиш сам.
