Мене виховувала бабуся, а тепер мої батьки вирішили, що я повинна платити їм аліменти.
Я жила у різних містах із сімєю, але ми не бачилися вже понад двадцять років. Батьки мої з молодості були артистами, співали в хорі їхнє життя було суцільною дорогою. Коли мені виповнилося пять, мене лишили під опікою бабусі. Вона хотіла полегшити собі старість, доглядаючи тільки за мною, і ми переїхали до її родичів так було зручніше.
На початку мама з татом відвідували нас двічі, інколи тричі на рік, але з часом ці візити стали все рідкіснішими. Нарешті звязок зовсім урвався, і я вже навіть не думала про них. Коли я навчалася на стоматолога, вже на третьому курсі, вийшла заміж.
Відтоді в мене зявилося своє життя: разом із чоловіком ми відкрили власну стоматологічну клініку і почали добре заробляти. Минув рік, і ось зненацька обявилися тато з мамою. Вони навіть не мали мого номера, тож телефонували на роботу. Усі наші розмови звелися до їхніх скарг на нелегке життя.
Я слухала їх без докорів, лише нагадувала, що це був їхній вибір залишити дочку бабусі. Подекуди вони надсилали бабусі кілька гривень, та ж жили ми переважно з її пенсії. Вона не раз мені про це говорила, а я все розуміла: берегли кожну копійку, обоє звикли рахувати витрати.
У школі я старалася, а щоб заробити на одяг і їжу, ще працювала в лікарні на нічних змінах. Тепер думаю: у мене своя дорога, у батьків своя.
Як тільки мама й тато збагнули, що я не збираюся їм допомагати, почали говорити, що подаватимуть на аліменти. Ці слова остаточно віддалили мене від них. Якщо раніше я ще вагалася, допомогти чи ні, то зараз і знати їх не хочу. Як ви вважаєте чи правильно я чиню, чи повинна підтримувати батьків попри все?
