Я та моя сімя жили у різних містах України. Вже понад двадцять років ми не бачилися. Мої батьки працювали артистами, співали у хорі, і все їхнє життя проходило у подорожах. Коли мені виповнилось пять років, я переїхала жити до бабусі. Вона хотіла трохи полегшити собі життя із маленькою дівчинкою, тому довелось перебратися до родичів по її лінії.
Спочатку мама та тато навідували нас двічі, іноді тричі на рік, а потім ці візити стали дедалі рідшими. Зрештою, я навіть перестала згадувати про них. Звязок обірвався остаточно. Коли я навчалась на стоматолога у Львові, то на третьому курсі вийшла заміж.
Тепер ми з чоловіком маємо власну стоматологічну клініку та заробляємо гідно. Рік тому несподівано зявились батько й мати. Вони почали телефонувати до клініки, бо навіть номера мого не мали. Розмови зводились здебільшого до їхніх скарг на долю.
Я все слухала, але відповідала, що вони самі обрали шлях, коли залишили доньку бабусі. Час від часу мама і тато надсилали бабусі пару гривень, але понад усе ми жили лише на її пенсію. Вона багато разів мені розповідала, як сутужно було, і я це добре памятаю ми економили на всьому.
У школі я старалася, щоб мати з чого жити й у що вдягнутися, працювала нічною помічницею у лікарні. Тепер у мене своє життя, це моє, а у батьків – своє, і кожен має йти своєю дорогою.
Коли мати й батько зрозуміли, що я не збираюся їм допомагати, вони почали казати, мовляв, подаватимуть на аліменти. Їхні слова остаточно віддалили мене від батьків. Якщо раніше я ще сумнівалася в своїй позиції і думала, чи не допомогти їм грошима, то після цього більше не хочу підтримувати з ними звязок. Чи правильно я чиню, чи все ж таки мала б допомогти батькам?
