Я та моя родина живемо у різних містах. Не бачилися вже понад двадцять років. Вони працюють художниками й співають у хорі, усе їхнє життя як нескінченне мандрування. Коли мені виповнилося пять років, я оселилася у бабусі. Вона вирішила, що з дитиною їй буде легше, і тому мусила переселитися до своїх родичів.
Спочатку мама з татом навідувалися до нас двічі, а інколи й тричі на рік, але потім ці відвідини ставали дедалі рідшими, аж доки зовсім не припинилися. Зрештою, я перестала навіть думати про них. Потім і зв’язок обірвався. Навчаючись у стоматологічному університеті в Києві, я одружилася на третьому курсі.
Тепер ми з чоловіком маємо власну стоматологічну клініку та заробляємо дуже добре, отримуючи гривні. Рік тому з’явилися мама з татом. Вони почали телефонувати у клініку у них навіть не було мого номера. Розмови здебільшого складалися з їхніх скарг на власне життя.
Я вислуховувала всі їхні нарікання й відповідала, що вони самі обрали свою долю, коли віддали доньку на виховання бабусі. Іноді батьки пересилали бабусі кілька гривень, але здебільшого ми жили на її пенсію. Вона повторювала це багато разів, і я теж розуміла, адже ми постійно мусили економити на всьому.
У школі я вчилася добре, а щоб мати за що жити та у що вдягатися, підробляла у лікарні нічною помічницею. Тепер у мене своє власне життя, у батьків своє, і кожен йде своєю дорогою, як у снах, де все розпливається, а годинник пливе у молоці.
Коли мама з татом збагнули, що я не збираюся їм допомагати, вони сказали, що звернуться за аліментами. Їхні слова остаточно відштовхнули мене у безмежний сон. Якщо раніше я ще вагалася у своїй рішучості і думала над тим, чи варто їм допомогти, то зараз вже не хочу знати їх зовсім. Тіні їхніх голосів зникають за обрієм. Як гадаєте, чи правильно я чиню, чи, може, врешті-решт маю допомогти своїм батькам у цій калейдоскопічній реальності?
