Виписали мене з лікарні, сказавши моїм дітям, що сама я вже не зможу: мене чекав важкий урок.
У тихому селі на Поділлі, де старі дерев’яні хати ще зберігають тепло родинних спогадів, моє життя, віддане дітям, обернулося зрадою. Я, Христина, віддала все синові й доньці, але, опинившись на лікарняному ліжку, пізнала гірку правду: ті, заради кого я жила, відвернулися від мене. Цей урок розбив мені серце, але показав, хто справді мене цінує.
Озираючись назад, запитую себе: чи була я гарною матір’ю? Невже мої помилки призвели до того, що діти стали такими байдужими? Я виховувала їх сама після смерті чоловіка. Синові, Богдану, було лише три місяці, а доньці, Соломії, — п’ять років. Працювала до знемоги, бралася за будь-яку підробітку, щоб прогодувати їх. Ніколи не дозволяла собі опустити руки — знала, що окрім мене, про мою родину ніхто не подбає.
Я дала дітям усе, що могла. Соломія й Богдан здобули освіту, закінчили університети, знайшли престижну роботу. Поки здоров’я дозволяло, я доглядала за онуками — Тарасиком, сином Соломії, і Олесем, сином Богдана. Купувала їм подарунки, давала гроші, забирала зі школи, а влітку брала до себе, щоб їхні батьки могли відпочити. Робила це з радістю, вірячи, що моя любов повернеться до мене.
Але одного дня все змінилося. Мені стало зле, і я потрапила до лікарні. Соломія відвідала мене лише раз, Богдан обмежувався дзвінками. Через два тижні мене виписали, попередивши, щоб уникала стресу й перевтоми. Але вже наступного дня діти привезли до мене онуків. Тарасик і Олесь, сповнені енергії, вимагали постійної уваги. Я, ще слабка, намагалася впоратися, але через два місяці мій стан погіршився. Ноги оніміли, я ледве підводилася з ліжка.
Я подзвонила Богданові, благаючи відвезти мене до лікарні. Він, як завжди, був зайнятий. Соломія теж не приїхала. У розпачі я викликала таксі. Лікарі були стурбовані: мій органзм не витримував навантаження. Вони наказали відпочивати, але вранці я не змогла встати — ноги відмовили. У паніці я набрала Соломії, але вона холодно відповіла: «Викликай швидку». Мене знову відвезли до лікарні.
Лікарі пояснили дітям, що в такому стані я не можу жити сама — мені потрібен догляд. Соломія й Богдан почали сперечатися, хто має мене взяти до себе. Це було принизливо, ніби я — тягар, від якого треба позбутися. Соломія скаржилася, що у неї двокімнатна квартирка й мало місця. Богдан кричав, що його дружина чекає дитину й не потерпить тещі в домі. Їхні слова різали серце, ніж ніж.
Я не витримала. «Ідіть геть обидва!» — вигукнула я, задихаючись від сліз. Вони пішли, залишивши мене в лікарняній палаті. Я лежала й плакала, не розуміючи, чому мої діти, заради яких я жила, такі жорстокі. Невже я виховала їх такими егоїстами? Тієї ночі я не зімкнула очей, мучима болем і самотністю.
Вранці до мене зайшла сусідка, Оксана, молода жінка, яка сама виховувала доньку. Вона завжди турбувалася про мене, приносила домашню їжу, питалася про здоров’я. Я не втрималася й вилила їй душу. Оксана, не вагаючись, запропонувала допомогу. «Якщо ваші дети вас кинули, я про вас подбаю», — сказала вона. Вона приготувала мені обід, заварила чай, і я відчула тепло, якого не знала від рідних.
Тепер Оксана доглядає за мною. Я віддаю їй половину пенсії — вона купує продукти й готує. Решта йде на комуналку й дрібниці. Я залежу від чужої людини, і це роздирає мені душу. Мої діти майже не дзвонять, особливо після того, як дізналися, що Оксана взяла мене під своє крило. Їхня байдужість — ніби ніж у спину.
Я ніколи не думала, що на старість залишуся нікому не потрібна. Я вклала в дітей усю любов, усі сили, а вони виросли невдячними. Тепер я хочу переоформити хату на Оксану — вона стала мені ближчою, ніж рідні. Але в глибині душі я все ще сподіваюся, що Соломія й Богдан опам’ятаються, прийдуть, обіймуть, попросять пробачення. Ця надія тліє, як слабкий вогник, але з кожним днем її заглушає біль зради. Я отримала важкий урок: любов, яку я дарувала, не завжди повертається, а доброта може прийти від тих, кого ти ледь знаєш.
