Мене принижували за «селючку», хочá самі родом із глибокої провінції
Я виросла в маленькому селі на Чернігівщині. З дитинства звикла до землі, до праці, до того, що все треба здобувати власними руками. Ми не були багаті, але жили гідно. І саме тоді я полюбила землю не як обовязок, а як спокій для душі. Мені подобається копатися на городі, вирощувати своїми руками овочі, фрукти, зілля. Я відчуваю, як це заспокоює, повертає до себе. Тому коли я вийшла заміж, одразу сказала: «Нам потрібна дача. Немає значить, будемо збирати та купувати».
Чоловік спочатку не дуже підтримував цю ідею, але, бачачи моє захоплення, погодився. Ми придбали невеличкий будиночок з ділянкою під Житомиром. І ніби все складалося добре якби не його батьки. Від першого дня вони дивилися на мене зверхньо. Особливо свекруха, Марія Степанівна. Кожна наша зустріч перетворювалася на тонке приниження.
«Ти знову зі своєю морквою? Немов справжня селючка», говорила вона, кривлячи губи.
«Наш синчик не для того вчився і виріс у місті, щоб потім в землі колупатися!»
А я слухала і стискалася всередині. Не тому, що мені було соромно. А тому, що не розуміла за що така ненависть? Адже я не змушую, я запрошую допомогти. Надихнути. Це ж не каторга це клопіт, це життя.
Та знаєте, я довго терпіла. Думала ну добре, може, вони з міста, їм не зрозуміти. Зрештою, інші погляди, інші пріоритети. Поки випадково не дізналася правду, від якої мені стало… навіть не боляче, а смішно.
Виявилося, батьки мого чоловіка родом із справжньої глибинки. Мати із села під Полтавою, батько із глушини на Сумщині. Більше того, їхні батьки досі живуть там, у старих хатках, тримають господарство. А вони переїхавши до міста в молодості викреслили це зі своєї біографії. Викреслили з такою завзятістю, ніби бояться, що хтось дізнається про їхнє справжнє коріння.
І при цьому, не знаючи сорому, вона дозволяла собі жартувати на мій рахунок: «Ти тільки подивись на інтерєр у своїй квартирі немов у баби в хаті! Ці вазочки, статуетки, фотографії У нас усе сучасно: голі стіни, вбудовані меблі, ніякого сміття».
А мені саме це й треба затишок, тепло, спогади на полицях. Хай не модно, але по-людськи.
Довгий час я мовчала. Ні в чому не докоряла. Але одного разу, почувши знову «селючка», не витримала. Ми сиділи на веранді, вона вкотре скривилася на мій полуничний компот і пиріг з аґрусом:
«Фе, у тебе все, як у селі!»
Я посміхнулася й спокійно відповіла:
«Знаєте, є така приказка: людину можна вивезти з села, а село з людини ні. Тільки я не про себе. А про вас, Маріє Степанівно.»
Вона завмерла. Я бачила, як у неї задригало повіко. Вона спробувала перекоситися:
«Тобі це мені зараз говорити?!»
«І вам, і собі. Я своїм селом пишаюся. А ви його соромитеся. Ось у чому різниця.»
Після цієї розмови вона замовкла. Ні докорів, ні натяків. Більше не називала мене селючкою, більше не кривила обличчя, коли я приносила домашнє варення або банки з огірками. Навіть, здається, почала поважати.
І знаєте, я не злопамятна. Але мені досі гірко від того, що мене намагалися принизити за те, чим самі колись жили. Хіба коріння це привід для сорому? Хіба праця це причина для зневаги?
Я жінка, яка любить землю. Я не соромлюся свого села. Я вмію сіяти й збирати, солити й варити. І я не гірша за тих, хто живе у «модних» квартирах із голими стінами. Бо там, де немає душі немає й тепла. А в мене воно є. І буде.
