Ой, слухай, я розкажу тобі одну історію
Я виросла в маленькому селі на Чернігівщині. Змалку звикла до землі, до праці, до того, що все треба добувати своїми руками. Ми не були багаті, але жили гідно. І саме тоді я полюбила землю не як обовязок, а як щось душевне. Мені подобається копатися на городі, вирощувати своїми руками овочі, фрукти, зелень. Це мене заземлює, заспокоює, повертає до себе. Тому коли я вийшла заміж, одразу сказала: «Нам потрібна дача. Немає? Значить, будемо збирати гроші й купувати».
Чоловік спочатку не дуже підтримував цю ідею, але, бачачи, як я цим живу, погодився. Ми купили невеличкий будиночок з ділянкою під Житомиром. І ніби все було добре якби не його батьки. Вони з першого дня дивилися на мене зверхньо. Особливо свекруха, Надія Степанівна. Кожна наша зустріч перетворювалася на тонке приниження.
«Ти знову зі своєю морквою? Ну прямо, як колгоспниця!» говорила вона, кривлячи губи.
«Наш син не для того навчався і виріс у місті, щоб потім у землі копатися!»
А я слухала й стискалася всередині. Не тому, що мені було соромно. А тому, що не розуміла за що така ненависть? Я ж не змушую, я запрошую допомогти. Надихнути. Це ж не каторга це турбота, це життя.
Але, знаєш, я довго терпіла. Думала ну добре, може, вони з міста, їм не зрозуміти. У них інші погляди, інші пріоритети. Поки випадково не дізналася правду, від якої мені стало навіть не образило, а смішно.
Виявилося, батьки мого чоловіка родом із справжньої глушини. Мама із села під Полтавою, тато із глухого куточка Сумщини. Більше того, їхні батьки досі живуть там, у старих хатинах, тримають господарство. А вони переїхавши у місто ще молодими викреслили це зі своєї біографії. Викреслили з таким завзяттям, ніби бояться, що хтось дізнається про їхнє справжнє походження.
І при цьому, не відчуваючи сорому, вона дозволяла собі їдкі зауваження: «Ти подивися на свій інтерєр ніби в бабиній хаті! Ці вазочки, статуетки, фотографії У нас усе сучасно: голі стіни, вбудовані меблі, жодного сміття».
А мені саме це й треба затишок, тепло, спогади на полицях. Хай не модно, але по-людськи.
Довгий час я мовчала. Ні в чому не докоряла. Але одного разу, знову почувши «селючка», не витримала. Ми сиділи на веранді, вона знову скривилася на мій полуничний компот і пиріг з аґрусу:
«Фу, у тебе все, як у селі!»
Я посміхнулася й спокійно відповіла:
«Знаєте, є така приказка: людину можна вивезти з села, а село з людини ні. Тільки я не про себе. А про вас, Надіє Степанівно».
Вона завмерла. Я бачила, як у неї затремтіло повіко. Вона спробувала
