Мене звати Ганна Гнатівна. Мені 49 років. Я працюю медсестрою у нічну зміну в Київській обласній лікарні. Вже понад двадцять літ пройшло, як я вперше переступила поріг цієї лікарні побачила і пережила там багато всього.
Восьмий рік, як я розлучена. Маю сина Ігоря, нещодавно йому виповнилось 16. Живе він зі мною. Хороший хлопець відповідальний, слухняний, розумний, ніколи не давав мені прикрощів.
Хоча мабуть, це не зовсім так. Я мала від нього одну велику біду. Найбільшу у житті. Та в тому немає його вини.
Півроку тому Ігор почав скаржитися на головний біль. Спочатку подумала, що це зі зором щось не так можливо, треба окуляри. Повела його до окуліста. Все було без змін зір гарний.
Головний біль не минав. Згодом зявилась нудота вранці. Думала, що, може, щось не те їсть у школі. Готувала йому домашні обіди, та нудота не відступила.
Одного ранку знайшла його в ванній знудило. Обличчя біле, як полотно. Сказав, що паморочиться в голові, все навколо крутиться.
Одразу ж поїхали у лікарню. Зробили аналізи кров, сеча, усе, як годиться. Все в нормі. Лікар сказав, що, може, це стрес. Мовляв, у підлітків зараз так часто буває через навантаження у школі.
Але я ж медсестра двадцять років досвіду. Шосте чуття підказувало мені: це не стрес.
Наполягала на додаткових обстеженнях. Лікар дивився скоса, але таки дав скерування на томографію.
Той день закарбувався у памяті. Була вівторкова нічна зміна. І раптом телефонують з іншої лікарні, де перевіряли Ігоря: Терміново приходьте, треба з вами поговорити.
Я кинула зміну на півдорозі, летіла машиною, серце калатало. Заходжу в кабінет там незнайомий мені невролог, років пятдесяти, суворий на вигляд.
Пані Ганно, каже, на знімках мозку у вашого сина є утворення. Треба дообстежити, визначити, що це і на якому воно етапі.
Світ звалився у мій маленький світ тієї миті. Я, котра тисячу разів приносила погані звісти родинам пацієнтів. Я, що бачила смерть щодня і вважала себе залізною, не мала у серці захисту від слів про Ігоря.
Далі були страшенні дні обстежень. Магнітно-резонансна томографія, біопсія. Консиліуми онкологів. Слова, які я знала напамять, тепер страшно боліли: гліобластома, IV стадія, агресивна, неоперабельна розташування таке. Лікування лише хіміотерапія, променева терапія, шанси малі.
Коли лікар усе пояснював, поруч сидів Ігор. Мій хлопчик, якого я колись тримала на руках. Тепер він чує вирок: рак мозку, шансів на зцілення немає.
Я не забуду його тихий голос: Я помру?
Лікар глянув на нього тим фаховим співчуттям, яке я мусила сто разів використовувати раніше: Ми зробимо все, що можемо, щоб ти мав більше часу.
Більше часу Ніхто не сказав одужаєш. Лише більше часу.
Ту ніч Ігор обняв мене і прошепотів: Мамо, не плач. Ми будемо боротись.
І почалась наша боротьба. Хіміотерапія кожні два тижні. Ігор утрачає волосся, худне, його часто нудить. Але не скаржиться, не питає чому це зі мною. Усмішка лишилась з ним.
Спершу його часто провідували друзі зі школи, та згодом рідше. Дітям важко змиритися з хворобою і смертю однолітка.
Та один друг лишився з ним завжди Ростислав. Товариш з початкової. Приходив щодня після уроків: приносив новини, домашні завдання, грали на приставці, навіть коли Ігор ледве тримав геймпад в руках.
Одного вечора, поки я готувала вечерю, почула їхню розмову з прочинених дверей.
Тобі страшно? питає Ростик.
Щодня, відповідає Ігор. Але мамі не кажу, вона й так турбується.
Чого ти боїшся найбільше?
Що мама залишиться сама. Що не зможу попрощатись з нею нормально. Що вона себе звинуватить. А я не хочу, щоб вона страждала.
Зі сльозами на очах мусила вийти, щоб не почули.
Лікування не допомагає. Пухлина росте. Лікарі вже кажуть про паліативний догляд дбати про якість життя стільки, скільки Бог дасть.
Скільки ще часу? Хтозна. Три місяці, шість А, може, й менше.
Сьогодні зранку Ігор попросив: Мамо, відвези мене до школи. Давно вже там не був, сил не стає, але захотів побути серед друзів, послухати уроки, пожити звичним життям хоч трохи.
Я відвезла його. Допомогла вийти з машини. Худенький, змучений, очі світяться. Друзі обіймають, учителька улюблена підходить, посміхається і мій син на мить перестає бути тим, у кого рак. Знову Ігор.
Коли я забирала його через три години, він був стомлений, але щасливий.
Дякую, мамо, сказав у машині. Дякую, що підтримуєш мене щодня. Дякую, що ти найкраща мама у світі.
А ти найкращий син, відповіла я.
Помовчав і раптом додав: Мамо, коли мене не стане, прошу, живи далі. Не плач все життя за мною. Радій життю. Обіцяєш?
Ігор, не говори так прошепотіла я.
Мамо, мусимо про це поговорити. Ми ж обоє знаємо, як воно буде. Дай обіцянку що зумієш бути щасливою, що любитимеш життя й далі, і згадуватимеш мене з усмішкою, а не лише зі сльозами.
Я пообіцяла хоча не знаю, чи витримаю цю обіцянку.
Цієї ночі він спокійно спить у своїй кімнаті. Я заходила до нього тихо: такий мирний, такий ще маленький. Мій хлопчик.
Зранку прийде медсестра з паліативної бригади. Післязавтра ще одна консультація в онколога, хоч усі вже знають, що скаже.
Сиджу на кухні, тримаю прохолодну філіжанку кави. Дивлюся на знімки на стіні Ігор немовля, Ігор у перший день у садочку, Ігор іменинник на 10 років, Ігор півроку тому ще здоровий, усміхнений, не знаючи, що готує доля.
Не уявляю, як це пережити смерть власної дитини. У шістнадцять років. Коли все життя попереду.
Але заради нього я муситиму тримати силу. Буду усміхатись, коли він поруч. Постараюсь зробити все, аби кожен його день був наповнений любовю й світлом.
А коли його не стане… не знаю, що буде. Не знаю. Проблема того часу, а зараз бути для нього.
Як сказати синові, що любиш його, коли знаєш часу залишилося обмаль? Як умістити ціле життя любові у кілька коротких місяців?
