Мені 25, і ось уже два місяці я живу з бабусею. Моя тітка — її єдина донька

Мені двадцять пять, і вже два місяці я живу разом зі своєю бабусею.
Моя тітка єдина донька бабусі, яка залишилась у живих несподівано померла два місяці тому. До цього бабуся жила разом з нею. Вони ділили одну квартиру, разом переживали будні, мовчали одна з одною. Я заходив у гості часто, відвідував їх, але кожна мала своє життя. Все змінилося тієї миті, коли бабуся залишилася сама.
Втрата для мене не нове відчуття. Моя мама померла, коли мені було дев’ятнадцять. З того часу я навчився жити з відсутністю як із щоденністю. Батька я ніколи не знав. Немає жодної історії, прихованої правди просто його не було. Тож коли не стало моєї тітки, до мене дійшло одне залишилися тільки я і бабуся.
Перші дні після похорону були дивні. Бабуся не плакала на очах, але біль була очевидною у дрібницях рухалася повільніше, часто забувала вимкнути світло, могла годинами сидіти і мовчки дивитись у вікно. Я сказав собі, що залишуся «на кілька днів». Але ці кілька днів перетворилися на тижні. І одного ранку, розкладаючи свої речі, я зрозумів, що не збираюся їхати.
З того часу зявилися різні думки і поради. Завжди знайдуться ті, хто хоче щось сказати.
Дехто вважає, що я зробив правильно як міг я лишити літню жінку після такої втрати саму? Інші кажуть, що я марную свою молодість, що у моєму віці треба подорожувати, гуляти, зустрічати дівчат, «смакувати життя». Питають, чи це не занадто тяжко для мене, чи не відчуваю я себе загнаним, чи не лякає мене думка залишитися на самоті у майбутньому.
Але для мене все виглядає зовсім інакше.
Я працюю, відкладаю гроші, дбаю про наш дім, воджу бабусю до лікарів, ми готуємо разом, а вечорами дивимося разом телевізор. Я не відчуваю, що від чогось відмовляюсь. Відчуваю роблю власний вибір. Зараз у мене нема пари, я не думаю про дітей чи еміграцію. Я думаю про спокій, про присутність, про те, щоб не повторювати ту саму історію залишеності, яку знаю надто добре.
Бабуся все, що залишилося з мого рідного кола. Уже немає мами, тітки, батька. І я не хочу, щоб вона жила останні роки у відчутті, що стала тягарем чи комусь заважає. Не хочу, щоб вона щодня їла сама, чи засинала з думкою, що більше ні до кого звернутися.
Можливо, згодом моє життя піде іншим шляхом подорожі, кохання, переїзд. Але зараз моє місце тут. Не через обовязок. Не з вини. А тому, що я люблю свою бабусю і люблю себе поруч із нею.
А ви як би вчинили на моєму місці?