Мені тридцять вісім, і довгий час я вірила, що проблема саме в мені. Що я погана мама, неуважна дружина. Що щось всередині поламане, бо, хоча все вдавалось, я відчувала, ніби більше не маю нічого, чим можу поділитися.
Щоранку піднімалась о пятій востаннє розчинялась Турка на кухні, розставляла бутерброди з салом і сиром, складала ранці, клацала по швах шкільних форм сина і доньки Соломії й Олеся. Діти вже сонні, але чемно йшли у свої мякі шкарпетки, а я заметала крихти зі столу, на льоту розпихувала по місцях посуд, і виривалась на роботу у світанковiй мряці Києва.
Там я дотримувалась графіків, виконувала плани, бігала коридорами повз Тетяну з бухгалтерії, мала всміхатися і навіть трохи жартувати колеги захоплювались моєю відповідальністю, казали, що я “дуже зібрана”. Ніхто на роботі про нічого не здогадувався, навпаки думали, що я міцна, мов дуб на Поділлі.
Вдома теж усе йшло, як треба: обід на плиті, пральна машина гуде, дитячі суперечки, ванна з румяними щоками й криками. Я витирала обличчя дітям, шукала чисті рушники, слухала їхні розповіді з ліцею, розв’язувала суперечки про те, чиє це яблуко. Підтримувала, втішала, сварила по потребі. Ззовні мій світ виглядав справно та добротно є родина, є грошi в гривнях, є робота, навіть здоровя більше-менше. Десь поруч журчить Дніпро, а в мені пустка.
Це не була постійна туга радше втома, яка не відступає навіть уві сні, не минає навіть за сто ночей. Прокидалась спустошеною, все тіло боліло, ніби магнітна буря кружляла лише наді мною. Найменші звуки мене дратували, від повторюваних питань хотілось втекти на Івано-Франківський вокзал і сісти на будь-який потяг. Зявились думки, яких я соромилась навіть сама собі озвучити: що, може, мої діти краще виростуть без мене; що я не годна бути мамою, може, комусь це дано із колискою, але не мені.
Я ніколи не зривалась, не забувала важливого, не втрачала контроль, не кричала більше, ніж належить. Саме тому ніхто нічого не помічав. І чоловік мій, Олексій, теж вважав, що все гаразд. Якщо казала, що втомилась, він відповідав:
Кожна мама втомлюється.
Якщо натякала, що не маю сил навіть на дрібниці, казав:
Це просто немає настрою.
Я припинила говорити.
Були такі вечори, коли я зачинялась у ванні, сиділа на бортику і слухала, як стікає вода, як потріскує старий вішак. Не плакала. Просто дивилась у плитку й рахувала мерехтливі цятки на стелі, поки знову не треба повертатись сюди у роль тої, що витримує все.
Думки про “залишити усе” приходили непомітно, без трагедій мов ранковий туман над полем. Хотілось зникнути на кілька днів, поїхати у Карпати, загубитись у лісі, щоб ніхто не питав, куди поділась. Я знала, що люблю дітей, але мала відчуття, що вже нічого не можу їм дати.
“Дно” прийшло простим вівторком, коли Соломія попросила про допомогу із домашкою, а я так і стояла, не розуміючи, що саме вона від мене хоче, відчуваючи лише тиск у скронях і порожнечу в голові. Сірала на підлогу кухні й не могла піднятись кілька хвилин, поки над головою не почувся переляканий голос:
Мамо, тобі нормально?
Я не змогла нічого відповісти.
Тоді ніхто не допоміг, ніхто не врятував. Просто більше не мала сил удавати, що усе гаразд.
Я звернулась по допомогу тоді, коли вже не могла “тримати все під контролем”. Перший раз у житті терапевт пані Оксана сказала мені те, чого не казав ніхто:
Це не тому, що ви погана мама.
Вона пояснила, що зі мною. Виявилося, що, поки жінка все виконує, світ вважає: вона все витримає. І ніхто не питає: “Як ти?” якщо ти завжди на ногах.
Відновлення не було швидким це не чари. Це було повільно, незручно, з відчуттям провини: заново вчитись просити допомоги, казати “ні”, не бути завжди доступною, розуміти, що відпочинок не злочин проти материнства.
Я і досі росту дітей та працюю. Але вже не прикидаюсь досконалою, не вірю, що помилка визначає мене назавжди. І найбільше я більше не думаю, що бажання втекти робило мене поганою мамою.
Я просто була втомлена, як просочена дощем київська вулиця, мов Володимирська гірка у тумані травня.
