Мені зараз 40 років, і я двічі була за крок до шлюбу. Не тому, що не любила а тому, що в обох випадках зрозуміла: одруження може забрати частину мене самої.
Я юристка з міжнародного права. Моє життя це аеропорти, готелі, онлайн-засідання, зустрічі з клієнтами в різних країнах. Довелося витратити багато років, аби досягти цієї стабільності. Я працювала по 14 годин на добу, вчилась у дорозі, ночувала в залах очікування, скасовувала відпустки. Я не з заможної родини, тому все, що маю, здобула сама.
Свого першого нареченого Миколу я зустріла, коли мені було 34. Він хірург, вже давно живе у Львові, має власний кабінет і спокійний розпорядок дня. На початку все було захопливо: довгі вечірні розмови, поїздки з пятниці по неділю, плани бачитися щомісяця.
Через вісім місяців стосунків Микола зробив мені пропозицію в елегантному ресторані, витягнув каблучку перед усіма. Я сказала “так”, розплакалася, обняла його, того ж вечора подзвонила мамі. Але після цього почалася реальність: він часто говорив “коли ти переїдеш сюди”, “коли перестанеш так багато подорожувати”, “коли знайдеш щось більш спокійне”. Він ніколи не питав, чи я хочу переїжджати просто вважав за норму, що я маю вписатися у його життя.
Одного вечора, у його квартирі, коли Микола намагався впорядкувати свій графік роботи, я сиділа на дивані й дивилась у свій календар, заповнений рейсами й зустрічами. У той момент я зрозуміла: якщо одружуся, стану “дружиною лікаря”, а не тією жінкою, яка вибудувала все самостійно. Через два місяці я повернула каблучку. Ми обидва плакали. Було боляче, але я не жалкую.
Другий випадок був зовсім інший. Я зустріла Олега у 37 років буквально в аеропорту. Він працював пілотом у авіакомпанії. Почали з розмови про затриманий рейс, а завершили вечерею в іншому місті. Олег був уважний, веселий, життя як у мене завжди в русі. Через рік він запропонував мені одружитися. Цього разу не було дорогого ресторану просто номер в готелі після довгого польоту. Я погодилась, бо вперше відчула, що хтось розуміє мій темп.
А далі почалися дивні речі: мінливий настрій, телефони у режимі без звуку, видалені повідомлення, виправдання щодо рейсів, які не співпадали з його розкладом на сайті компанії. Одного разу мені написала жінка з невідомого номера: сказала небагато, але натякнула на деталі, які могла знати лише близька людина. Юридичних доказів у мене не було, ні фото. Але я почала складати пазл його відсутність, дрібні неправди, ухильні відповіді.
Одного вечора у своєму київському квартирі я запитала напряму. Олег усе заперечив, дивився мені прямо в очі й стверджував, що я все вигадала. Тоді я прийняла рішення: скасувала заручини без скандалів і драм. Сказала, що не можу вийти заміж за того, кому більше не вірю.
Зараз мені 40. Я розумію, що біологічно не найлегший вік для дітей. Та не живу у страху. У мене є карєра, ритм життя, усі ці поїздки, мій дім, спокійні вечори. Я не відчуваю порожнечі. Я не думаю, що мені чогось бракує.
Часом питають, чи шкодую, що не вийшла заміж. Завжди відповідаю одне: шкодувала б, якби стала на шлях компромісу чи зради.
Не знаю, що буде далі. Але я в спокої.
Мені 40 років, і я двічі була за крок до заміжжя. Не тому, що не любила, а тому, що кожного разу розуміла: одружитися — означає втратити частинку себе.