Мені вже 41, і дім, в якому я живу, колись належав бабусі з дідусем у славному Тернополі. Як вони відійшли у кращі світи, мама залишилася тут, а після її смерті хата переписалась на мене. Тут завжди була тиша, лад і спокій ну, справжній український порядок! Я цілими днями на роботі, а додому сама, і навіть уявити не могла, що мій спокій розлетиться на друзки через одне-єдине рішення «з родинного добросердя».
Два роки тому телефонує мені двоюрідна сестра Марічка з Івано-Франківська, вся у сльозах. Розлучається, з малим сином і жодного даху над головою. Просить: «Дай мені кілька місяців перекантуватися, поки все влаштую». Я погодилася рідня ж, та й думала, не зашкодить. Спочатку все було нормально: зайняла кімнату, трохи скидалася на харчі, вранці вибігала на роботу. Сина лишала на сусідку-пенсіонерку, пані Ганну. Проблем не виникало.
Через три місяці Марічка несподівано звільняється. Каже: «Тимчасово, хочу щось краще знайти!». І з того часу цілими днями гріє лавку вдома. Хлопця вже не віддає сусідці, бігає по хаті сам. Щодня в хаті зявляється стільки іграшок, що здається, ніби тут відкрили магазин «Дитячий світ». Гомін, метушня, раптові гості (половини їх і не знаю) і все у моїй вітальні! Одного разу попросила попереджати про гостей, так вона лише пирхнула: «Ти перебільшуєш, це вже і мій дім теж».
З грішми окрема історія! Спочатку давала якусь гривню, потім мовляв, «зараз не можу, але скоро все поверну». Тепер я сплачую все: комуналку, їжу, навіть грибки у ванній. Захожу якось меблі переставили всупереч законам фізики і мого смаку: для «затишку». Хоч би спитала! На моє здивування ображено заявила, що я бездушна і мені не відомо, як це «жити сімєю».
Все ускладнилося, коли вона почала водити свого колишнього. Так-так, того самого Петра, від якого нібито втікала! Він приходить вечорами, залишається ночувати, їсть борщ, купається Одного разу виходив із моєї кімнати «тільки куртку взяв», ага, дуже смішно. Після цього я вже не витримала: сказала Марічці, що потрібно дотримуватись кордонів. У відповідь почала ридати й кричати, нагадувати, що я її прихистила, коли вона була на дні.
Півроку тому спробувала пояснити, що час би шукати своє житло. Відповідь: «Куди ж я? Грошей нема, син школу майже біля дому знайшов Ти що, викинеш мене з дитиною?» Тепер я у власній хаті як квартирант на підсадці. Заходжу навшпиньки, ніби контрабандист, вечеряю в спальні щоб не конфліктувати, і більше часу проводжу надворі, ніж удома.
Фізично я тут, але по-справжньому, цей дім вже не мій. Всі гроші мої, всі незручності мої, зате мене називають егоїсткою, коли прошу бодай трішки ладу. Люди, підкажіть, як повернути собі свою домівку та здоровий глузд.
