Мені 41 рік, і я одружена зі своїм чоловіком із 22. Два місяці тому мене вперше відвідала думка, якій я ніколи не наважувалась дати голос: здається, що

Мені зараз 41, та й у шлюбі я вже з 22 років. Останні два місяці в моїй голові крутиться думка, яку досі не наважувалася озвучити навіть перед собою: здається, я ніколи по-справжньому не закохувалася у свого чоловіка так, як це зазвичай описують інші як у фільмах, як у книжках, де розповідають про ті метелики в животі, тривожне щастя й жагу кинутися в обійми коханого. Я сиділа звечора у вітальні, телик просто гудів фоном і подумки спитала себе: а чого я цього ніколи не відчувала, того, про що так щиро говорять інші жінки? І щось у мені почало перевертатися на свої місця.
Я виросла у складній сімї у Хмельницькому. Батько мій пив майже щодня, міг прийти додому напідпитку, спустити останні гривні на горілку, влаштовувати сварки. Мама мила чужі квартири, щоб хоча б якусь копійку притягти додому. У хаті постійно напруга, втому відчувала навіть у повітрі. Підлітком я мріяла про одне: вирватися геть, мати нарешті свій спокійний простір, виспатись нормально, не вислуховувати зранку отих криків. Мрій про велике кохання не було я просто хотіла втекти.
Свого чоловіка я зустріла, коли мені було 22. Його звали Григорій, він був старший за мене на десять років. Тільки почали зустрічатися вже за місяць він говорив, що треба разом жити, допомагати мені піднятись, що зі мною він серйозно. Я навіть не сідала обмірковувати, чи закохана. Просто побачила для себе можливість вирватись з дому та почати нове життя. Я погодилася одразу, швидко спакувала речі й переїхала до нього. Довго не міркувала, не сумнівалася просто було шалене бажання зникнути звідти.
Не можу сказати, що мені погано живеться. Чоловік у мене добрий, роботящий, турботливий. Завжди мав роботу, у нас ніколи не було проблем із тим, щоб купити їжу чи сплатити рахунки за комуналку, потім разом навіть на власну квартиру в Києві назбирали. Обожнює наших дітей, дбає про все. Ніколи навіть натяку не було на зради чи драми. Зі сторони родини, сусідів ідеальний, мовляв, шлюб. І саме це найбільше збиває мене з пантелику, бо не маю жодної глобальної причини відчувати цю дивну порожнечу.
Я до нього добре ставлюся. Поважаю, ціную, вдячна йому за чимало речей. Дає мені спокій, стабільність, певність у завтрашньому дні. Але якщо подивитися у минуле, то розумію, що отого безмежного вогню, пристрасти, романтики, про які розповідають інші, в мене до нього не було. Не було сильної ревнощів, не боялася його втратити, не переживала за те, чи повернеться додому. Моя любов швидше була звичкою, партнерством, вдячністю але не пристрастю.
Я не думаю про розлучення. Не шукаю пригод на стороні. Не хочу ламати родину. Просто осмислюю те, чого раніше навіть не визнавала: може, все, що я роками називала любовю, було просто потребою у спокої, у безпеці, та намаганням просто врятувати себе від важкого дитинства. І зараз, коли мені вже 41, діти виросли, дім облаштований я розумію це як уперше.
І ще часом мені страшенно соромно за ці думки. Кажу сама собі: Та як ти можеш ставити під сумнів те, що зійшло тобі, як манна небесна? Водночас бачу, що чесно це визнати лише полегшення. Може, я просто по-іншому вмію любити. Може, внутрішньо перш за все навчилась виживати, а вже потім любити по-справжньому, як це буває в романах. Не знаю. Лише бачу, що ця думка підняла з глибин багато старих історій, біль тої самої малої дівчинки, яка колись просто хотіла втекти з власної хати.
Що б ти зробила, якби була на моєму місці?
Так хочеться порадиМожливо, я б обійняла ту внутрішню дівчинку, посадила б її поруч із собою тихого вечора на кухні й сказала би: “Ти вже вдома. Тут спокійно. Тут більше не страшно”. І прийняла би себе разом зі своїми тихими почуттями, без іскр, без феєрверків, але з теплом до людини, яка стала мені опорою. Адже інколи найбільша сила любові в умінні бути вдячною за буденне щастя, за відсутність тривоги, за спокій, якого так не вистачало в дитинстві.
Я вчуся пробачати собі за відсутність тієї кіношної пристрасті приймаю своє особливе кохання, яке народилося не з метеликів, а з бажання вижити, бути в безпеці, відчути, як у стінах нашої квартири рідко бувають крики й лаються діти бо їхній дім зовсім інший, ніж був мій. Може, це і є справжній щасливий кінець. Не той, де хтось кричить “кохаю”, а той, де вперше за життя можна спокійно вдихнути, знати ціну своєму вибору і спитати себе: а чи не в цьому була твоя головна мрія?