Мені 41 рік, і я одружена зі своїм чоловіком з тих самих 22. Останні два місяці мене не покидає думка, яку ніколи не могла вимовити вголос: здається, я ніколи по-справжньому не закохувалася в нього так, як це описують інші люди. Це сталося звичайного вечора я сиділа в кімнаті, дивилася телевізор, коли раптом запитала себе, чому я ніколи не відчувала того, про що говорять інші жінки: «метеликів у животі», солодкої тривоги, змішаного бажання обійняти, побігти назустріч, відчути хвилювання. Далі моя думка тільки закріплювалася.
Я виросла у непростій родині в Києві. Тато постійно зловживав алкоголем, повертався додому напідпитку, витрачав останні гривні на випивку і створював масу проблем. Мама працювала прибиральницею підробляла у квартирах заможніших киян, щоб компенсувати те, чого нам не вистачало. Моє дитинство проходило під акомпанемент сварок, втоми і постійної напруги. Єдине, про що я мріяла у підлітковому віці втекти з дому, мати простір для себе, засинати спокійно, не чути криків вранці. Я не мріяла про любов я мріяла про втечу.
І ось у 22 я познайомилася з Владиславом, який був старшим за мене на десять років. Уже через місяць після знайомства він почав говорити, що ми повинні жити разом, що допоможе мені, що зі мною бачить серйозне майбутнє. Я навіть не задумувалася, чи закохана у нього. Я побачила у ньому шанс втекти, почати нове життя. Погодилася швидко. Зібрала речі, поїхала. Не було довгих роздумів чи сумнівів лише потужне бажання покинути старий дім.
Я не можу сказати, що прожила погане життя. Владислав добрий чоловік: працює, відповідальний, ніколи у нас не бракувало їжі, спочатку платили оренду, згодом купили свою квартиру у Києві. Він просто душі не чує в наших дітях, турбується про кожен наш день. У мене ніколи не було навіть натяку на зради чи великі сварки. Ззовні наше подружжя виглядає ідеальним. Саме це найбільше збиває мене з пантелику: у мене немає вагомих причин відчувати порожнечу всередині.
Я люблю його. Я поважаю його. Я вдячна йому за спокій, стабільність, затишок, які він мені дав. Але якщо озирнутися назад, то розумію я ніколи не відчувала тієї пристрасної, палкої любові, яку описують інші жінки. Я ніколи не відчувала правдивої ревнощі чи страху втратити його, не чекала з нетерпінням на його повернення. Моя любов це, скоріше, звичка, партнерство, вдячність. Затишок, але не полумя.
Я не думаю про розлучення. Я не шукаю іншого чоловіка і не хочу руйнувати нашу сімю. Я просто обдумую себе, те, про що ніколи не дозволяла собі говорити: що, може, те, що я називала любовю всі ці роки це потреба, прагнення втекти, бажання отримати безпечне життя. І зараз, коли мені вже 41, діти дорослі, в домі порядок, я почала це усвідомлювати.
Іноді на душі неспокійно, я відчуваю провину, що взагалі про це думаю. Сама себе питаю: «Як ти можеш ставити під сумнів те, що тобі подарувало спокій?» Але разом з тим я відчуваю: це справедливо і чесно визнати свої справжні почуття. Можливо, я просто навчилася виживати, а не закохуватися. Не знаю. Впевнена лише в одному ця думка відкрила багато того, що я ховала в собі з того часу, як була малою дівчинкою з мрією втекти зі своєї київської квартири.
Що б ви зробили на моєму місці?
Мені дуже потрібна ваша порада…
