Мені сорок два роки. І я категорично не хочу, щоб мої батьки переїжджали до мене.
Мене звати Оксана. Мені сорок два. У мене є родина — чоловік і двоє чудових дітей. Ми живемо за кордоном, у Польщі, куди переїхали п’ятнадцять років тому. Це була наша свідома спроба почати все з нуля: вибратися з бідності, побудувати гідне життя та створити умови, в яких наші діти зможуть рости щасливими.
Ми родом із маленького села на Волині. Спочатку після весілля жили з батьками — моїми та його, по черзі. Але через три роки стало зрозуміло: якщо хочемо жити спокійно, в гармонії — треба їхати. І ми поїхали.
Спочатку було важко. Працювали на низькооплачуваних роботах, економили кожну копійку. Я підробляла нянею, чоловік мив машини. Знімали крихітну квартирку на околиці Варшави. Але все робили разом. Разом відкладали, разом піднімалися. Через кілька років народився наш син, а потім — донька. В нас вже був дозвіл на проживання, власна квартира в іпотеку та робота, яка давала змогу не просто виживати, а жити.
Діти ходять до школи, займаються в гуртках, ростуть у любові й повазі. Ми не багатії, але нам вистачає. Ми ні в кого не просимо допомоги. Ми всього досягли самі.
І ось на цьому тлі — дзвінки від моїх батьків. Мама й тато лишилися в селі. За всі ці роки вони жодного разу не приїхали нас відвідати. Не надіслали дітям ні подарунків, ні навіть слова подяки. Я посилала гроші, коли могла. Оплачувала ліки, відправляла посилки з речами. У відповідь — лише докори: «Ви там, у Польщі, живете як пани, а ми тут у злиднях!»
А нещодавно пролунало те, що стало останньою краплею. Мама сказала: «Ми вирішили переїхати до вас. Тут нам більше нічого робити. У вас — тепло, їжа є, онуки поруч». І додала, що переїжджати вони збираються, звісно ж, за наш рахунок — і житиме з нами.
Я оніміла. Це не було пропозицією. Це було вимогою. Наказ.
Вони навіть не запитали: чи зручно нам? Чи можемо ми це потягнути? Чи є в нас вільна кімната? Ні. Просто заявили, що «тепер ваша черга піклуватися про нас». Але хтось спитав, чи піклувався хтось про мене?
Коли я хворіла — мама не приїжджала. Коли ми з чоловіком голодували перші місяці в Польщі — вона не надіслала навіть чаю. Коли народжувалися діти — не було ні погримушки, ні пелюшки від бабусі. І тепер я маю відмовитися від спокою, від затишку в домі, від своєї родини — заради тих, хто колись відмовився від мене?
Я не жорстока. Я не відмовляюся допомагати. Я вже допомагаю — морально й матеріально. Але я не хочу, щоб мої діти росли в постійній напрузі, слухали докори й капризи. Не хочу, щоб чоловік увечері йшов з дому, аби не чути, як теща читає всім мораль.
Чому мої діти мають ділити кімнату, бо бабуся вирішила, що їй «мало місця»? Чому мій чоловік має жити в домі, де його вважають зобов’язаним «возити, годувати, прибирати»?
Чому всі ми маємо перетворитися на слуг, лише тому що хтось хоче комфортної старості?
Знаю, знайдуться ті, хто скаже: «Вони ж дали тобі життя!» Але хіба однією біологією вимірюється батьківство?
У дитинстві мені не дарували подарунків. На день народження — не було тортів, свят. Мені купували одяг «з рук», взуття — раз на два роки. Я не пам’ятаю жодної родинної відпустки. Мене не любили — мене терпіли.
Так, вони виростили мене. Але я виросла не завдяки, а всупереч.
Тепер мені кажуть, що я зобов’язана. Зобов’язана «забезпечити їм гідну старость». Але хіба я забрала в них молодість? Я не хочу позбавляти своїх дітей спокою. Не хочу платити за чиїсь просЯ вибираю захистити те, що ми з чоловіком створили власною працею й любов’ю.
