Вікторії 45 років, а її мамі 70. Як це — жити зі старіючою матір’ю?
Одна із моїх підписниць поділилася своєю історією, повною болю і розгубленості, і попросила поради. Я вирішила розповісти її вам, щоб ви могли поділитися своїми думками. Можливо, хтось із вас також стикався з життям під одним дахом зі старіючими батьками і зрозуміє її відчай.
«Мені 45 років. Я ще далеко від пенсії, змушена працювати, щоб прогодувати себе, і при цьому піклуватися про свою 70-річну маму. Власне, вона не безпомічна. Вона може сама про себе подбати — помитися, вийти на прогулянку, приготувати їжу. Але щодня поруч з нею я відчуваю, як із мене висмоктують останні краплі сил. Це не життя, а повільне згасання.
Коли я проводжу вечір із мамою, після цього мені хочеться лише одного — заховатися в своїй кімнаті, увімкнути телевізор і відключитися від усього. Але мама не дає мені спокою. Вона обожнює копатися у минулому, розбираючи моє життя на частини. „Якби ти послухала мене й вийшла за Андрія, а не за того пройдисвіта, у тебе були б діти, кар’єра, майбутнє! А тепер що? Ти нікому не потрібна, крім мене. Радій, що у тебе є я, близька людина. Бережи свою маму!“ Так, дітей у мене немає. Чоловік покинув мене — чи так мені здається. Бо щойно ми почали жити з мамою під одним дахом, через місяць він зібрав речі й пішов. Розлучення було неминучим.
Мама вважає, що нерозумно орендувати квартиру, якщо у нас є свої три кімнати в нашому старому домі під Львовом. І ось я, у 45 років, живу з нею в цій трикімнатній фортеці. Ми ділимо вітальню і кухню, але у кожної є своя кімната — мій маленький острів, де я намагаюся сховатися. Але навіть там її голос наздоганяє мене, як тінь. Вона безкінечно мене дорікає, немов я ще дитина, а не доросла жінка:
— Занадто пізно повернулася додому!
— Купила непотрібні продукти, знову гроші на вітер!
— Не випрала мої речі, не змінила постільну білизну!
— Не нагодувала кота, безвідповідальна!
За всі ці роки я жодного разу не почула від неї доброго слова, підтримки, похвали. Лише докори, лише вічне невдоволення, наче я — її головна помилка в житті. Ох, мамо, за що ти так зі мною? Чому ти перетворюєш моє життя на безкінечний суд? А я навіть піти не можу. Зарплата — жалюгідні копійки, їх заледве вистачає на їжу, не кажучи вже про оренду помешкання і рахунки. Та й совість душить — раптом з нею щось станеться? Раптом я піду, а вона залишиться одна і не впорається?
Але, правду кажучи, я на грані. Мама звела мене з розуму. Я знаю, так не можна говорити про рідну матір, це гріх, це неправильно. Але я задихаюся в цьому домі, в цих стінах, під її поглядом, що бачить у мені лише невдаху. Я відчуваю, як моє життя витікає, як я розчиняюся у її чіпляннях і вимогах. Кожен день — як боротьба за ковток повітря, якого все менше. Я хочу кричати, бігти, але куди? Як вирватися з цієї пастки, коли обов’язок і страх тримають мене за горло? Я не знаю, що робити. Іноді я дивлюся на неї і думаю: хіба вона не бачить, як мені боляче? Хіба їй все одно?»
Ось її історія — крик душі, понурий від туги й втоми. Вона балансує між любов’ю до матері й бажанням врятувати себе. Жити з літнім батьком — це випробування, яке не всіх ламає, але її вже зламало. Як їй знайти вихід? Як навчитися дихати вільно, не зраджуючи маму і не втрачаючи себе? Я прошу вас, поділіться думками. Можливо, ваш досвід або погляд з боку допоможуть їй вибратися з цієї темряви. Що б ви зробили на її місці?
