Мені 46 років, і якщо хтось подивиться на мій життєвий шлях з боку, скаже: у неї все добре. Я вийшла заміж рано у 24 за працьовитого та відповідального чоловіка. Народила двох дітей, одна за одною у 26 та 28. Кинула навчання, бо не вдавалося поєднати розклад, діти були маленькі, та й завжди здавалося: ще встигну. Ніколи не було великих сварок чи гучних скандалів. Все йшло, як заведено: «так має бути».
Мої будні роками були однаковими. Я вставала раніше за всіх, готувала сніданок, слідкувала, щоб у хаті був лад, і поспішала на роботу. Поверталася вчасно, щоб усе встигнути: і готувати, і прати, і прибирати. Вихідні це сімейні зустрічі, дні народження, обовязкові справи. Я завжди була опора, підтримка, та хто візьме на себе відповідальність. Якщо щось забули я вирішу. Якщо комусь потрібно я поруч. Мені навіть на думку не спадало: а чого ж хочу особисто я?
Мій чоловік не злий і не байдужий. Ми вечеряли разом, іноді дивилися телевізор, вкладалися спати. Не був надто ласкавий, але й не холодний. Не вимагав багато, але і не нарікав ні на що. Наші розмови це про комунальні платежі, дітей, поточні справи.
Якось у звичайний вівторок я лишилася сама у вітальні. В хаті була тиша, і я раптом зрозуміла мені нема чим зайнятися. Не тому, що всі справи зроблені, а тому, що в цю мить ніхто мене не потребує. Оглянувшись навколо, я відчула: ось уже багато років я тримаю цей дім, але до себе самої в ньому вже не знаю, з чого почати.
Цього ж дня я відкрила шухляду зі старими документами й знайшла незакінчені дипломи, сертифікати якихось курсів, ідеї, занотовувані наспіх у блокнотах, відкладені «на потім» проекти. Переглядала світлини з юності ще до шлюбу, до дітей, до того, як стати людиною, що все вирішує. І я не відчула ностальгії. Це було навіть гірше відчуття, що я досягла всього, не запитавши у себе, чи саме цього хотіла.
Я стала помічати речі, які раніше сприймала як норму. Що ніхто не поцікавиться: як я себе почуваю. Що навіть якщо я повертаюся втомленою, все одно доводиться брати на себе відповідальність. Що якщо він захоче не йти на родинне свято, це сприймається спокійно, але якщо я не маю бажання таки маю йти. Що моя думка, ніби є, але ваги не має. Скандалів не буває, але й місця для себе я не знаходжу.
Одного вечора за вечерею я сказала, що хочу повернутись до навчання чи спробувати щось зовсім нове. Чоловік подивився здивовано: «А навіщо?». Він не мав на увазі нічого поганого сказав так, як кажуть люди, які не розуміють, навіщо змінювати те, що завжди працювало. Діти мовчали. Ніхто не сперечався, ніхто не забороняв. Але я відчула: моя роль настільки чітко визначена, що будь-який крок убік це вже незручність.
Я досі заміжня. Я не збирала валізи і не робила радикальних кроків. Але уже не обманюю сама себе. Я усвідомила: більше двадцяти років я жила для підтримки цієї структури, у якій я була корисна але не головна героїня.
Як відновити себе після такого не знаю.
