Мене звати Андрій. Мені 47 років. Ми з дружиною прожили разом майже 20 років. Здавалося б, цього достатньо, щоб стати близькими, навчитися розуміти, підтримувати один одного. Але, можливо, це була ілюзія. Я більше не хочу удавати, що все добре. Я більше не можу терпіти. Я втомився. До болю в грудях, до тривожних снів, до кома в горлі, коли відкриваю двері додому.
Ми зустрілися в молодості. Одружилися, коли мені було двадцять сім, а їй — двадцять чотири. Все було як у всіх: кредит на квартиру, перші сварки, спільні плани, домашнє життя. Син народився через три роки. Через нього ми й залишилися разом. Зараз йому вже дев’ятнадцять, він навчається в університеті і навіть не здогадується, якою ціною дається нам з матір’ю цей «щасливий» шлюб.
Спочатку все здавалося нормальним. Вона казала, що не хоче дітей, бо я занадто мало заробляю. Тоді я працював на меблевій фабриці. Грошей вистачало лише на основні речі. Ми жили скромно, але я не вважав це трагедією. Допоки не зрозумів, що моя дружина соромиться мене. На телевізорі вона бачила одні передачі, де вчать жінок бути сильними, незалежними, вимогливими. І їй цього виявилося достатньо, щоб почати бути суддею у власній сім’ї.
Вона критикувала мене за все. За те, як я кажу, як стою, як їжджу велосипедом. Особливо перед іншими. Раніше ми майже не спілкувалися з сусідами, родичів у нас небагато, і я не помічав, наскільки токсичною може бути її мова. Але коли на нашу вулицю переїхали нові сім’ї, все змінилося. Ми почали спілкуватися із сусідами, ходити одне до одного в гості. І ось там, серед чужих людей, я почув, як інші пари розмовляють одне з одним. З повагою. З теплотою. Без крику.
А моя дружина… Вона на людях підвищує на мене голос, звинувачує, принижує. Розповідає, що я «нікчемний чоловік», що їй доводиться «тягнути все на себе», що навіть дитині навчання дала лише вона. Хоча, якби не мої виплати по кредиту, не я б купив цей будинок — у нас би взагалі нічого не було. За п’ять років я виплатив увесь борг. Моя зарплата — 5 тисяч гривень на місяць. Я завжди все приносив додому. А у неї — 800 євро. І куди вони йдуть, я навіть не знаю. Ніколи не питав, бо довіряв.
Але довіра помирає не через зраду, а через постійне розчарування. Я більше не відчуваю з нею ні близькості, ні тепла. Ми спимо в одному ліжку, але між нами кілометри тиші. Я не хочу до неї торкатися, не хочу розмовляти, не хочу навіть повертатися додому після роботи. Вона дратує мене до тремтіння. Голос, інтонації, навіть погляд. Все — як наждачка по нервах.
Кожна наша сварка — це поле бою. Я винен завжди і в усьому. Вона — завжди права. Її фраза: «Ти мені все життя зіпсував» стала як мантра. Повторюється знову і знову, немов я дійсно зруйнував її долю. Але чому тоді вона досі зі мною? Чому ми продовжуємо цей фарс?
Іноді я дивлюся на жінок навколо — колег, сусідок. Вони вміють посміхатися, говорити м’яко, сміятися по-доброму. Вони не кричать на чоловіків при інших. Я не шукаю іншої жінки — я просто порівнюю. Порівнюю і думаю: чому моя дружина стала такою? Чи вона завжди такою була, а я просто не помічав?
Іноді мені здається, що я більше її не кохаю. А іноді — що все ще кохаю. Десь глибоко всередині. За те, якою вона була колись. За нашу молодість. За сина. Але жити в вічному напруженні, як на пороховій бочці, я більше не можу. Я не залізний. У мене не вистачає сил терпіти її постійне невдоволення.
Я мрію про розлучення. Думаю про це кожен день. Але боюся. Боюся реакції сина, боюся осуду, боюся залишитися одному. Хоча, якщо чесно, один я і зараз. Просто поруч стоїть людина, яка колись стала чужою. І немає нічого страшнішого за самотність удвох.
