Мене звати Андрій. Мені 47 років. Ми з дружиною прожили разом майже 20 років. Нібито цього вистачило б, щоб стати по-справжньому рідними, навчитися слухати, розуміти, підтримувати. Та, можливо, це була лише ілюзія. Я більше не хочу прикидатися, що все гаразд. Я більше не можу терпіти. Я втомився. До болю в грудях, до тривожних снів, до важкого кома в горлі, коли відкриваю двері додому.
Ми познайомилися в молодості. Одружилися, коли мені було двадцять сім, а їй — двадцять чотири. Все йшло, як у багатьох: кредит на квартиру, перші сварки, перші плани, спільне життя. Син народився через три роки. Заради нього ми й залишилися разом. Зараз йому вже дев’ятнадцять, він навчається в університеті і навіть не підозрює, якою ціною нам з матір’ю дістається цей “щасливий” шлюб.
Спочатку все виглядало нормально. Вона казала, що не хоче дітей, бо в мене замалий дохід. Тоді я працював у майстерні, збирав меблі. Грошей вистачало впритул. Жили ми скромно, але я не вважав це трагедією. До того моменту, коли зрозумів, що моя дружина стидається мене. На телебаченні вона бачила одні передачі, де жінок вчили бути сильними, незалежними, вимогливими. І цього вистачило, щоб вона почала перетворюватися на суддю у власній родині.
Вона критикувала мене за все. За те, як я говорю, як стою, як їжджу на велосипеді. Особливо перед іншими. Раніше ми майже не спілкувалися з сусідами, родичів небагато, і я не помічав, наскільки токсичною може бути її мова. Але коли до нашої вулиці переїхали нові родини, все змінилось. Ми почали спілкуватися з сусідами, ходили один до одного в гості. І от там, серед чужих людей, я почув, як інші пари спілкуються одне з одним. З повагою. З теплом. Без крику.
А моя дружина… Вона на людях дозволяє собі підвищувати на мене голос, звинувачувати, принижувати. Розповідає, що я “нікчемний чоловік”, що їй доводиться “все тягнути на собі”, що навіть дитині освіту дала лише вона. Хоча, якби не мої виплати за квартиру, не я б купив цей дім — у нас би взагалі нічого не було. За п’ять років я погасив увесь борг. Моя зарплата — 5 тисяч гривень на місяць. Я завжди все приносив додому. А у неї — 30 тисяч гривень. І куди вони йдуть, я навіть не знаю. Ніколи не запитував, бо довіряв.
Але довіра вмирає не від зради, а від постійного розчарування. Я більше не відчуваю з нею ні близькості, ні тепла. Ми спимо в одному ліжку, але між нами кілометри тиші. Я не хочу до неї торкатися, не хочу розмовляти, навіть не хочу повертатися додому після роботи. Вона дратує мене до тремтіння. Голос, інтонації, навіть погляд. Все — як наждачка по нервам.
Кожна наша сварка — це поле бою. Я завжди винуватий у всьому. Вона — завжди права. Її фраза: “Ти мені все життя зіпсував” стала як мантра. Повторюється знову і знову, наче я насправді зруйнував її долю. Але тоді чому вона досі зі мною? Чому ми продовжуємо цей фарс?
Іноді я дивлюся на жінок навкруги — на колег, на сусідок. Вони вміють посміхатися, говорити лагідно, добродушно сміятися. Вони не кричать на чоловіків у присутності інших. Я не шукаю іншої жінки — я просто порівнюю. Порівнюю і думаю: чому моя дружина стала такою? Чи, можливо, вона завжди такою була, а я просто не помічав?
Іноді мені здається, що я вже більше її не кохаю. А іноді — що все ще кохаю. Десь глибоко всередині. За те, якою вона була раніше. За нашу юність. За сина. Але жити у вічному напруженні, як на пороховій бочці, я більше не можу. Я не залізний. Мені не вистачає сил терпіти її постійне незадоволення.
Я мрію про розлучення. Думаю про це кожного дня. Але боюся. Боюся реакції сина, боюся осуду, боюся залишитися один. Хоча, якщо чесно, самотній я і зараз. Просто поруч стоїть людина, яка колись стала чужою. І немає нічого страшнішого, ніж самотність вдвох…
