Мені пятдесят. Рік тому моя дружина Марта забрала дітей і пішла з дому. Пішла, поки я був на роботі. Коли повернувся порожня хата. Усюди тиша, навіть наш кіт Гриць був забраний.
Кілька тижнів тому отримав офіційне повідомлення: вона подала позов на аліменти. Відтоді мені щомісяця автоматично відраховують із зарплати фіксовану суму. Вибору нема. Не можу торгуватися, не можу затримати платіж, гроші списують одразу, ще до того, як я отримаю їх на картку.
Я не святий. Я зраджував. Не раз. Ніколи не зізнавався прямо, але й не заперечував, якщо питали в лоб. Марта казала, що їй зраджують я віджартовувався, наче вона плете собі щось в голові, перебільшує.
Мій характер був суворий. Я часто кричав, легко дратувався. У дому все відбувалось лише так, як я вважав потрібним. Якщо щось ішло не за моїм планом одразу було чути по тону мого голосу. Часом кидав речі об стіну. Ніколи не піднімав руку, але страху в них було більш ніж достатньо.
Діти мене боялися. Це я усвідомив надто пізно, коли вже майже не бачив їх. Варто було мені повернутися додому вони моментально стишувались, Марта поводилася обережно, зважувала кожне слово, уникала конфліктів. Тоді я думав, що це повага. Тепер розумію: то був страх.
Мене це тоді абсолютно не цікавило. Я вважав себе годувальником, головним, тим, кому все треба підкорятись.
Коли Марта зважилась піти, відчув себе зрадженим. Вирішив провчити її ще більше: не давати ані копійки. Не тому, що мені було шкода грошей просто хотів покарати. Я вірив, що вона змучиться тяжко, схаменеться і повернеться. Я прямо сказав: хочеш грошей повертайся додому, не збираюся утримувати тих, хто живе від мене окремо.
Вона не повернулася. Одразу звернулася до юриста, подала позов, оформила всі документи: мої доходи, витрати усе по поличках. Суд вирішив справу дуже швидко: ухвала про автоматичні відрахування з зарплати прилетіла моментально.
З того дня отримую зарплату щомісяця «урізаною». Сховати нічого не можу, вивернутись не виходить: гривні зникають ще до того, як я їх торкнуся.
Тепер я один. Дома пусто. Дітей бачу рідко, завжди стороняться, розмовляють неохоче. Я для них чужий. Не бажаний.
Матеріально стискає так, як ніколи раніше. Оренда квартири, аліменти, борги і по суті нічого не залишається. Часом розлючує, інколи соромно до сліз.
Сестра Леся каже, що я сам винен в усьому.
Я написав це, щоб не забувати: родина не підлеглі та не власність. Їх можна лише втратити, якщо не вмієш цінувати найдорожчих. Спокій, затишок, любов ні за які гривні їх не купиш, як і повагу своїх дітей та дружини.
