“Мені 53, а моїй мамі 80”: як це — жити зі старою матір’ю
Записав у щоденнику, бо хтось, може, впізнайде себе в цих рядках. А може, хтось порадить, як вийти з цього кола. Не шукаю жалю — я просто виснажена. Виснажена тим, що опинилась у пастці, звідки нема виход.
Мені 53. Я досі працюю, і до пенсії ще далеко. А моя мама — їй 80. Вона живе зі мною. Не скажу, що вона лежача чи немічна. Ні. Вона цікавіть про себе — сама умиється, приготує їсти, сходить у магазин або навіть прогуляється у парк. Але… як би це пояснити… вона живиться моєю енергією. Наче під’єднана до моєї батарейки.
Приходжу ввечері з роботи — вичавлена, як цитрон. Сідаю поруч, п’ю чай, слухаю, як пройшов її день. Думаю: ось зараз закриюся у кімнаті, увімкну телевізор і занурюсь у сон.
Та ні. Мама чекає розмов. Не просто бесіди, а повчань. Наче мені знову п’ятнадцять, і я школярка.
— Ось якби ти тоді послухалася мене та вийшла заміж за Тараса, а не за того свого… — повторює вона знову і знову.
— Була б тепер щаслива, з дітьми, а не сама, нікому непотрібна. Хібай що мені.
— Радій, що в тебе хоч мати є. Поважай. Доглядай.
Так, у мене немає дітей. Чоловік… втік. Точніше, гадаю, просто не витримав. Одружились, почали жити разом. А через сезон після того, як мама переїхала до нас, він подав на розлучення. Його можна зрозуміти. Бо для моєї мами те, що ми знімали квартиру, маючи свою трикімнатну, було просто безглуздям.
Ось і живу тепер у цих трьох кімнатах — з мамою. У кожній своя спальня, але кухня й вітальня — спільні. А ще — спільний тягар.
Кожен мій крок під лупою. Кожен.
— Чому так пізно прийшла?
— Навіщо купила це сміття? Нам воно непотрібно.
— Чому не випрала мої речі? Чому не перестелила постільно?
— Ти знову забула нагодувати кота.
І жодного разу не почуєш: «дякую», «молодець», «гарно виглядаєш», «відпочинь». Тільки дорікання. ЗранThor до ночі. День у день.
Не можу переїхати. Зарплата — копійки. Не вистачить на окреме житло. Навіть якщо знайшла б кут — сумління не дозволить. А раптом щось із мамою станеться, поки мене нема?
Але, якщо чесно, іноді здається, що я з’їжджу з розуму. Так, це звучить жахливо. Так, це моя мати. Я вдячна їй за життя. Але часом хочеться зникнути. Хоч на кілька днів. Щоб ніхто не чіпав, не лаяв, не причепився до кожного кроку.
Я виснажена. Я самotння, хоча й не сама. Я у пастці, з якої не вирватись ані тілом, ані душею.
Де межа між обов’язком і жертвою?
Чи маю я право відчувати те, що відчуваю?
Не знаю. Та знаю одне — так більше не можна.
