Мені 55, і я нарешті можу дихати для себе. Олена Ковальчук, без докорів сумління, без страху бути «не такою», без бажання догоджати комусь. У моїй квартирі на Подолі, Київ, панує гармонія спокійна, мяка, майже безмовна. Ті емоції, що колись будили мене до краю, більше не навіваються. Ніхто не каже, як треба жити, що вдягати, про що мріяти. Я знову власна.
Ранок розпочинаю без поспіху. Коли захочу, ввімкну улюблені «Кобзарські» пісні, а коли захочу просто випю ароматний чай, заварений з листя чорного чаю, купленого за гривні в старій крамниці у Львові. Я глядаю у вікно, спостерігаю, як пробуджуються Кременчуцькі вулиці, і розумію, як добре бути в злагоді з собою. Ніхто не свариться, що я довго гублюсь у книзі «Тіні забутих предків» або що вечеря не готова вчасно. Тиша більше не лякає вона стала моїм найкращим товаришем.
Колись здавалося, що без пари життя неповне. Так нам навязували з дитинства: жінка має бути поруч зі своїм, доглядати вогнище, розчинятись у ролі дружиниматері. Я довго жила так, забуваючи про себе, намагаючись бути зручною, турботливою, правильною. З роками зрозуміла: любов не самопожертва. Любов це повага, спокій, прийняття. І перша, кого треба полюбити, це я сама.
Іноді мелькає думка: «А може, знову відкритися до стосунків?» Але коли згадую, скільки сил і нервів забирали чужі настрої, очікування, образи, хочеться лише обійняти свою свободу. Вона легка, мов ранковий вітер над Карпатами, не вимагає пояснень. З нею спокій.
Тепер я можу робити все, що хочу, коли хочу і з ким хочу. Хочу йду на прогулянку Сиховіським парком, хочу залишаюсь вдома, обгортаюся в теплу ковдру «Петриківка» і переглядаю старі фільми. Можу мовчати цілий день, а можу раптом подзвонити подрузівірожинці Віроцвіт і сміятися до сліз. Ніхто не контролює, не ревнує, не вимагає звітів. Це дивовижне відчуття бути вільною не лише зовні, а й у глибині душі.
Мені подобається, коли життя складається з приємних миттєвостей: зустрілися, посміялись, провели гарний вечір, а потім кожен повернувся до свого дому, де тепло, спокій, і ніхто не чекає пояснень. Без драми, без розпитувань про стосунки, без емоційних гойдалок. Просто людське тепло, легкість і взаємна повага.
Я обираю легкість. Я обираю себе. Нарешті зрозуміла, що щастя не приходить із кимось воно народжується всередині. Щоб його відчути, треба лише дозволити собі бути справжньою, без масок, без ролей, без страху залишитися однією. Самотність не покарання, а розкіш, коли навчилася бути самодостатньою.
Мені 55. Я не шукаю, не тікаю. Я просто живу. Кожен день ще одна нагода подякувати життю за спокій, досвід, свободу й за те, що нарешті я у центрі власного світу.
